Читати книгу - "Італійські черевики"

— Чому ти так розгнівався?

— Мені сумно, що ти зникаєш і більше ніколи не повернешся.

Вона рвучко встала.

— Я не така, як ти. Я повернусь. До того ж я попереджаю про від’їзд. Якщо ти не хочеш, щоб трейлер залишався тут, то можеш спалити і його. Я йду збиратись. Через годину я буду готова до від’їзду. То ти відвезеш мене чи ні?

Було безвітряно, а поверхня моря — дзеркально гладенька, коли я відвозив Луїз на моторному човні, що саме біля пірса загрозливо кашлянув, але все ж таки завівся. Луїз сиділа спереду й осміхалась. Я жалів, що так спалахнув.

У порту чекало таксі. Вона мала з собою лише наплічник.

— Я дзвонитиму, — сказала вона. — І відсилатиму листівки.

— Як я зможу зв’язатись із тобою?

— У тебе є мій номер телефону. Не можу обіцяти, що телефон завжди буде ввімкнений. Але обіцяю надіслати листівку для Андреї.

— Надішли ще одну Янсонові. Він не тямитиметься від радості.

Вона сіла навпочіпки, щоб бути ближче до мене.

— Приведи до ладу мій трейлер, поки я повернусь. Прибери в ньому й почисть мої червоні черевички.

Вона погладила мене по чолі й сіла в таксі, і воно зникло за горбком. Я взяв запасну каністру й пішов наповнити її в крамниці з оснащенням для човнів. Порт був майже порожній. Літніх човнів уже не було.

Повернувшись на острів, я знову взявся шукати кицьку, та я її не знайшов. Тепер на цьому острові я був самотніший, ніж будь-коли раніше.

Минуло декілька тижнів. Усе пішло своїм старим порядком. Янсон припливав тим самим човном, вряди-годи привозив листа від Аґнес, від Луїз — нічого. Я телефонував їй, та вона не відповідала. Мої повідомлення на її автовідповідачі були схожі на короткі беззмістовні записи в щоденнику про погоду, вітер та загадково зниклу кішку.

Імовірно, кішку схопила лисиця, а потім покинула острів, попливши морем.

Занепокоєння наростало. Здавалось, невдовзі мені ввірветься терпець. Я мушу покинути острів. Але я не знав, куди мені податись.

Вересень почався штормом, що налетів із північного сходу. І далі жодної вістки від Луїз. Навіть Аґнес затихла. Здебільшого я сидів за кухонним столом і визирав у вікно. Краєвид за вікном починав завмирати. Здавалось, наче будинок, у якому я жив, повільно поглинав ізсередини гігантський мурашник, який беззвучно розростався, стаючи дедалі вищим.

Зимове сонцестояння

1

Уночі проти 3 жовтня вдарили морози.

За своїми старими бортовими журналами я з’ясував, що ще ніколи, поки я був на острові, морози не приходили так рано. Я все ще чекав вістки від Луїз, та вона і досі не надіслала жодної листівки.

Ввечері озвався телефон. Якась жінка запитала, чи я Фредрік Велін. Мені здалось, наче я впізнав і її говірку, і голос. Вона назвалась Анною Ледін, та це мені нічого не прояснило.

— Я полісменка, — сказала вона. — Ми з вами колись бачились.

Тоді я згадав. Мертва жінка на підлозі у кухні. Анна Ледін була молода полісменка з довгим волоссям, зібраним у вузол під поліцейською шапкою.

— Я дзвоню з приводу собаки, — сказала вона. — Кокер-спанієль Сари Ларсон, якого ми забрали. Ніхто за ним не зголосився. Ми були б змушені усипити його. Та я подбала про нього. Це гарний пес. Та тепер я зустріла чоловіка, і в нього алергія на собак. Але я все одно не хочу, щоби пса усипили. І от я згадала про вас. Я записала ваше ім’я та адресу. Тож я б хотіла запитати, чи ви не проти взяти собаку. Ви, вочевидь, любите тварин, адже зупинились, побачивши його на дорозі.

Я відповів, ані мить не вагаючись.

— Мій пес нещодавно помер, тож я можу забрати його. Яким чином це зробити?

— Я можу привезти його. Я з’ясувала, що Сара Ларсон називала собаку Рубіна. Досить незвична кличка, та я її не міняла. Псові п’ять років.

— Коли б ви могли приїхати?

— Наприкінці наступного тижня.

Я не наважився забрати собаку у своєму надто малому човні. Тож я домовився з Янсоном. Він засипав мене питаннями про нього, та я ухильно відповів, що пес дістався мені в спадок. Більше він не питав.

О третій годині по обіді 12 жовтня Анна Ледін приїхала з псом. Зодягнена в цивільне, вона мала зовсім інший вигляд, ніж колись.

— Я живу на острові, — сказав я. — Собака стане єдиним його володарем.

Вона передала мені поводок. Рубіна сіла біля мене.

— Я відразу вирушаю назад, — сказала вона. — Інакше я розплачусь. Чи можна подзвонити, щоб запитати, що з ним?

— Звичайно ж, можна.

Вона сіла в машину і поїхала геть. Рубіна не потягнула поводок і не стала бігти за авто. Окрім того, вона, не вагаючись, скочила у човен до Янсона.

Ми пливли назад крізь темноводу затоку. З Фінської затоки насунули холодні вітри.

Коли ми добрались до острова і Янсон відплив, я відпустив Рубіну. Вона зникла серед скель і повернулась через півгодини. Самотність стала не такою гнітючою.

Прийшла осінь.

Я й далі не розумів, що зі мною діється. І чому Луїз не давала про себе знати.

2

Мені не подобалась кличка Рубіни. Здавалось, наче їй теж не подобалось її ім’я, бо вона рідко на нього відкликалась.

Псів не називають Рубіна. Чому Сара Ларсон назвала свого пса саме так? Якось, коли Анна Ледін зателефонувала, я запитав її про це, і вона пояснила, звідки в собаки така кличка. Мене здивувала відповідь:

— Ходили плітки, що в молодості Сара Ларсон працювала прибиральницею на вантажному судні, яке часто причалювало в Антверпені. Вона звільнилась і найнялась прибирати на діамантовій фабриці. Можливо, вона назвала собаку Рубіною на згадку про самоцвіти.

— Краще було б назвати її Діамант.

Враз зі слухавки долинув шум. Я почув віддалені крики, рев і мовби удари об бляху.

— Мушу прощатись.

— Де ви?

— Ми пробуємо зловити чоловіка, що бешкетує на звалищі металобрухту.

Розмову перервало. Я спробував собі це уявити: маленька тендітна Анна Ледін зі зброєю та хвостом волосся, що метляється за поліцейською шапкою. Не заздрю тому, хто попадеться їй під руку.

Я назвав собаку Карра. Очевидно, це було якось пов’язано з моєю дочкою, яка давно не