Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Ночами, складеними з балачок, вони подорожують його Країною п’яти рік[99]. Сатледж, Джелам, Раві, Чинаб, Біас. Він веде Хану до величної ґурдвари[100], знімає її взуття, спостерігає, як вона омиває стопи й покриває голову. Вони увійшли до храму, збудованого в 1601-му, спаплюженому в 1757-му й одразу ж знову відбудованому. В 1830-му його прикрасили золотом і мармуром. «Якщо ми прийдемо туди до світанку, ти побачиш серпанок над водою. Він підійматиметься, аж поки не з’явиться храм. Ти одразу ж почуєш, як співають гімни святим — Рамананді[101], Нанаку[102], Кабіру[103]. Спів лунає з центру храму. Ти чуєш музику, ти відчуваєш аромат фруктів зі священних садів — гранатів і помаранчів. Цей храм — гавань серед бурхливого моря життя, і гавань ця гостинна для кожного. Це корабель, який курсує серед моря байдужості».

Вони йдуть крізь ніч, минають срібні двері й заходять до святилища, де під парчевим пологом лежить Священна Книга. Раґі[104] співають у супроводі музик. Вони ні на мить не змовкають з четвертої ранку до одинадцятої вечора. Ґрантх Сахіб[105] розгортають випадковим чином, обирають фразу, з якої можна почати, і три години, поки туман підіймається, відкриваючи Золотий Храм, віршовані рядки сплітаються та гойдаються в безперервному читанні.

Кіп простує з дівчиною до водойми позаду храму, де в усипальні під деревом похований Баба Ґуйхаджі — перший настоятель. Дерево, якому поклоняються, росте вже чотири сотні й п’ять десятків літ. «Моя мама прийшла сюди, пов’язала стрічку і благала дерево подарувати їй сина. Коли мій брат народився, вона повернулася й просила благословити її на ще одного. Пенджаб повниться священними деревами та магічною водою».

Хана затихла. Йому відомо, наскільки глибокою темрявою наповнює її втрата дитини та віри. Він завжди витягує дівчину з неозорих полів її смутку. Загубила дитину. Загубила батька.

«Я теж втратив чоловіка, котрий був мені як батько», — говорив сапер.

Але Хана знала, що молодик поруч із нею — зачарований, він виріс в інакших світах і зможе перемкнути відданість на когось іншого, замінити втрачене. Деяких людей руйнує несправедливість, а деяких — ні. Якби вона запитала, хлопець відповів би, що життя чудове, хоча його брат у в’язниці, товариші підірвалися, а своїм життям на цій війні він ризикує щодня.

Такі доброзичливі люди, як він, страшенно несправедливі. Він здатен цілісінький день нейтралізовувати в глиняній ямі бомбу, котра щомиті може вибухнути, здатен повернутися з похорону товариша-сапера й спохмурніти, але, хоч би які випробування випадали на його долю, він завжди несе в собі світло та відповідь. А вона їх не бачила. Для нього існували різноманітні мапи долі, а в храмі Амрітсара[106] людина будь-якої віри чи статусу могла долучитися до трапези. Вона й сама могла покласти гроші або квітку на розстелене на підлозі простирадло і приєднатися до піднесеного непогамовного співу.

Як би їй цього хотілося. Сутністю Ханиного характеру був смуток. Хлопець дозволяв їй увійти в будь-які з тринадцяти воріт його вдачі, але вона знала, що, опинившись у небезпеці, Кіп ніколи не повернеться до неї обличчям. Натомість він створить навколо себе недоторканний простір і зосередиться. У цьому була його сила.

— Сикхи, — говорив він, — чудово розуміються на техніці. Ми маємо таємну близькість… Як це називається?

— Спорідненість.

— Так, спорідненість із машинами.

Він міг годинами залишатися серед людей і водночас блукати між звуками детекторного приймача, котрі тягнулися до чола й волосся. Хана не вірила, що може сповна довіритися йому і стати його коханкою. Він рухався зі швидкістю, котра дозволяла йому замінювати втрати. Такою була хлопцева природа. Хана не могла його засуджувати. Але саме це вона й робила.

Кіп виходив щоранку з намету із рюкзаком на лівому плечі та прямував на роботу, залишаючи позаду віллу Сан-Джироламо. Щоранку Хана спостерігала за ним, милувалася його відкритістю до світу і знала, що це, можливо, востаннє. За кілька хвилин переводила погляд на понівечені шрапнеллю кипариси з понищеними мінометними обстрілами середніми гілками. Мабуть, Пліній прогулювався дорогою, схожою на цю, чи Стендаль, адже деякі сцени «Пармського монастиря» розгортаються в цій частині планети.

Кіп часто дивився вгору на арки зранених дерев над собою, на середньовічний шлях, який стелиться перед молодим чоловіком дивної професії, вигаданої його століттям, перед сапером, військовим інженером, який шукає та знешкоджує вибухівку. Кожного ранку він з’являвся з намету, вмивався й одягався в саду, а потім ішов геть від вілли та її околиць, навіть не заходячи до будинку — хіба лише махав, якщо бачив Хану, — так наче мова чи люди могли збентежити, завадити кров’ю влитися до механізму, котрий він хотів зрозуміти. Вона спостерігала за ним, коли Кіп уже розчищав шлях ярдів зо п’ятдесят від будинку.

Цієї миті він викидає їх з голови. Розвідний міст піднявся за лицарем, і він залишився на самоті, примирений зі своїм суворим талантом. У Сієні[107] вона бачила фреску із середньовічним містом. У кількох метрах від міських стін фарби покришилися, тож навіть мистецтво не могло обіцяти безпечність садів для мандрівника, котрий покидає замок. Хані здавалося, що впродовж дня Кіп зникає саме в таких місцях. Щоранку він робив крок із намальованого пейзажу до темного урвища хаосу. Лицар. Войовничий святий. Вона бачила, як між кипарисами тріпотить форма кольору хакі. Англієць називав його fato profugus — той, що біжить від долі. Хана гадала, що такі дні починаються для нього із задоволення від можливості підвести погляд до дерев.

На початку жовтня 1943 року з інженерних військ, які вже перебували в Південній Італії, відібрали найкращих і відвезли літаком до Неаполя. Їх було тридцять чоловіків, поміж ними й Кіп, закинутих у місто, наповнене пастками.

Відступ німецької армії під час італійської кампанії був одним із найгеніальніших і найжахливіших за всю історію. Наступ союзників мав тривати місяць, а затягнувся на рік. Вогонь поглинув усі шляхи. Коли війська вирушали вперед, сапери сиділи на крилах вантажівок і уважно оглядали землю зі свіжими слідами. Вони сигналізували про можливу присутність наземної, скляної чи протипіхотної міни. Наступали надзвичайно повільно. Далі на північ, у горах, партизанські угруповання комуністів, послідовників Гарібальді[108], котрі носили червоні шийні хустинки, також замінували дороги, і німецькі вантажівки підривалися, минаючи їх.

Кількість мін, закладених в Італії та Північній Африці, годі уявити. На ділянці дороги Кісмайо—Афмадоу[109]