Читати книгу - "Малиновий пелікан"

косяка, ні до чого було притулитися. Було оголошено спільне, відкрите при зачинених дверях засідання Державної думи, Ради федерації, Ради міністрів, Ради безпеки, Адміністрації президента. В залі на 6000 місць крісел на всіх не вистачило, дехто стояв у проходах, а найдрібніші особи, намагаючись показати, що вони дійсно перевтілились, буквально висіли на люстрах. Ті, хто зумів захопити крісла, сиділи, поклавши важкі дзьоби на плечі тих, хто сидів спереду. Найгірше прийшлося глядачам першого ряду. Вони змушені були тримати дзьоби прямовисно, що виключає можливість непомітно поспати. Варто чоловікові задрімати, і дзьоб його негайно опуститься і увіткнеться десь між коліньми, а то й об підлогу удариться. Але я мушу сказати, наше засідання було таким цікавим і емоційно насиченим, що жодному з присутніх не вдалося заснути.

Мій виступ оголосив спікер Заморошкін. Він ще не встиг докінчити фразу «слово надається», як зал зірвався на ноги і вибухнув такими оглушливими аплодисментами, що стіни затрусились, а люстри захитались і один, що висів на найбільшій із них, таки гепнувся б донизу, але був підхоплений службою охорони і винесений із залу.

Мені й раніше доводилося виступати у відносно великих приміщеннях і вислуховувати схвальні оплески, але таких тривалих і таких гучних чути не доводилося. Вже я їм махав руками, притискав руки до грудей, показуючи, як високо я ціную їх пристрасну любов до мене, а вони все плескали і плескали, особливо активно ті, які стояли в перших рядах. Коли нарешті останні виляски скінчилися, я сказав:

– Шановні друзі, колеги, брати по зброї! Іще недавно, будучи простим літератором, я слідкував за вашою діяльністю лише по телевізору і не міг зрозуміти її смислу. Чому, думав я, ви, розвинувши воістину бурхливу діяльність, виробляєте так багато законів, які можна поділити на просто безглузді, на безглуздо шкідливі, на продумано шкідливі і на ідіотські. Вивчаючи деякі з них, я сміявся. Вникаючи в інші, знизував плечима. Прочитавши треті, розводив руками, а від четвертих повергався в жах і сильно задумувався. Не знаючи вас особисто, я намагався уявити собі, хто ці люди, які видають такі закони. Першу думку, що це просто дурні, я негайно відкинув. Ну, не може ж бути, щоб дурнями виявилися люди, яких народ вибрав як найрозумніших. Адже, наскільки мені відомо, ви всі поголовно маєте вищу освіту, ба навіть дві і три вищих, а багато з вас мають кандидатські і докторські вчені ступені. Правда, про вас ходять чутки, що ледь не всі ви дипломи купили, а дисертації списали, але ж навіть для того, щоб списати дисертацію, необхідно бодай елементарного знання азбуки і якесь старання. Оскільки уявлення про вас як про людей дурнуватих і безграмотних я відкидав, то в мене виникла друга думка, яка, природно, заміняла першу. Я подумав, якщо це дійсно люди розумні й освічені, то, значить, вони видають закони з усвідомленою метою нанести країні, в якій живуть, і народу, що їх вибрав, якомога більше шкоди. Третя думка повергла мене в жах, та що я за людина? Як я міг таке подумати про кращих наших співвітчизників, з великим ентузіазмом обраних усім народом? Невже ці люди можуть так ненавидіти свою країну, яка їх народила, виростила, виховала і дала їм усе, що могла, з великими надбавками, невже з таким презирством вони ставляться до свого електорату, який довірив їм такі великі пости, зарплати і привілеї? Ні, сказав я, засоромившись власних думок і того, що в голову мені могли забрести такі жахливі підозри. Тоді я ще раз кріпко подумав, перебрав в умі всі можливі відповіді на запитання, включаючи і ту, що ви всі, як стверджує депутат Сидоров, є таємними агентами американського держдепартаменту.

– Неправда! – пролунав у залі чийсь писклявий голос.

– Обмова! – підтримав його другий, басовитий, і ці два вимовлені приглушено слова – «неправда» і «обмова» – прокотились по залу і затихли в задніх рядах.

– А якщо неправда й обмова, – сказав я, витримавши паузу, – то що залишається? – Я уважно огледів зал і побачив, що всі ці пелікано-люди зачаїлись, відчуваючи, що зараз настане викриття. – Так, – сказав я, – колеги, ви вгадали: я проникнув у ваш потаємний намір. Ви дуже вміло ведете країну до революції.

– Ні! Ні! – почулися в залі злякані голоси.

Я звів руку і сказав:

– Ша, хлоп’ята! Пудрити мені мізки і вішати локшину на вуха не раджу. Тим паче, що з вашою ідеєю я згоден.

Полегшене зітхання прокотилось по залу, немов легкий бриз з запахом перегару від коньяку, віскі, джину, текіли і решти хороших напоїв, що потрапили під санкції.

– Я згоден з тим, – уточнив я, – що нашій країні безумовно потрібна революція. Ми настільки погрязли в пияцтві, злодійстві, брехні, лінощах та інших пороках, що жодні окремі реформи нас уже не врятують, а розраховувати на двісті-триста років еволюції справжні пелікани, допускаю, що можуть, але у мене на це життя, на жаль, не вистачить. Значить, я з вами згоден, потрібна революція, і чим швидше, тим краще. А як її здійснити? Ми ж із вами не можемо цього зробити ніякими силами. Революції, як відомо, звершуються обуреними народними масами. А для того, щоб обурити народні маси, примусити їх ненавидіти своїх правителів, треба їх розбудити і відкрити їм очі на все, що відбувається, а потім сильно їх усіх образити, принизити, ущемити, ущучити й озлобити. Згодні?

Зал відповів дружним хором:

– Згодні!

– Ось, – сказав я, – це добре, що ви з усім негайно погоджуєтесь. Це наші шанси наближає. Але продовжу свою думку. Революції, будь-які, криваві чи мирні, кольорові, помаранчеві, бархатні, ситцеві, суконні, замшеві і джинсові не можуть бути здійснені малими групами людей. Малими групами творяться перевороти, а революції завжди звершуються народом, який невдоволений своїм становищем. На жаль, нам дістався народ, який завжди всім задоволений і добитися того, щоб він став невдоволеним, як бачите самі, дуже і дуже важко. Як ви не стараєтесь зробити йому погано, а він все одно задоволений і голосує за вас. В інших країнах причиною масового обурення може стати підвищення цін, спроба цензури, несправедливість стосовно однієї людини: засудження невинного, політичне вбивство чи ще щось таке. Там через такі дрібниці маси розгніваних людей виходять на вулицю, б’ють вітрини, палять шини, перекидають автомобілі, закидують поліцейських камінням і коктейлями Молотова і врешті-решт скидають уряд. У нас так не виходить, хоча ми з нашими людьми чого тільки не робили. Ми вели війни, де вони гинули тисячами, ми підривали житлові будинки, ми убивали іноді навіть серед білого дня журналістів, політиків,