Читати книгу - "Після тебе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я сказав Джейкові, — повідомив Сем. У нього була перерва на півгодини, і вони з Донною зупинилися коло мого дому пообідати — я якраз була вдома перед вечірньою зміною. Я всілася поруч із ними на передньому сидінні швидкої.
— Що сказав?
Він приготував бутерброди з моцарелою, помідорами чері та базиліком. Помідори він сам вирощував у себе на городі, і вони просто вибухали смаком у мене в роті. Те, як я харчувалася, коли жила сама, просто нажахало його.
— Що ти вважала мене його батьком. Я давно не бачив, щоб він так реготав.
— Ти ж не сказав йому, що я розбазікала про те, що його батько плаче після сексу?
— Я колись знала такого чоловіка, — втрутилася Донна. — Він дійсно ридма ридав. Мене це страшенно збентежило — у перший раз я навіть подумала, що зламала йому пеніс.
У мене аж щелепа впала.
— Ага. Правда. У нас було декілька викликів на таке.
— Було, — підтвердив Сем. — Ти б дуже здивувалась, якби дізналася, як часто нам доводиться бачити різні травми сексуального характеру. Я розкажу, коли доїси. — Він кивнув на бутерброд, що я тримала в руках.
— Травми сексуального характеру. Пречудово. Ніби в моєму житті й так замало приводів для хвилювання.
Він відкусив шматок бутерброда та глянув на мене скоса.
— Не хвилюйся. Якщо що — я скажу.
— Ну, коли вже зайшла про це мова, друже, — Донна відкрила банку нескінченних енергетиків, — то знай: я до тебе на виклик не поїду.
Мені подобалося бувати в них у машині. Вони спілкувалися між собою із сарказмом, звичним для людей, що бачили та лікували чи не всі можливі людські жахіття. Вони постійно жартували — нерідко «по-чорному», — і я, сидячи між ними, відчувала себе, як не дивно, на своєму місці. Бо моє життя, хоч яким дивним воно було, на цьому тлі здавалось абсолютно нормальним.
Під час наших спільних обідів я дізналася багато про що:
— Жодна людина у віці за сімдесят ніколи не скаржиться на біль від процедур — навіть якщо їй мало не відірвало кінцівку.
— Ті самі літні люди майже завжди перепрошують за «незручності», яких вони завдають.
— Термін «пацієнт ОВ» — не науковий, це означає «пацієнт обмочився й відключився».
— Вагітні жінки вкрай рідко народжують у машині швидкої (цей факт мене розчарував).
— Тепер ніхто не вживає терміна «водій швидкої». Особливо водії швидкої.
— Завжди трапляються чоловіки, які на прохання оцінити свій біль за шкалою від одного до десяти відповідають «одинадцять».
Та коли Сем повертався зі зміни й розповідав про свій день, враження були не з веселих: самотні літні люди; товстуни, не в змозі відірватися від екрана телевізора, — надто важкі, щоб навіть спуститися сходами на вулицю; молоді матері, які ні слова не розуміють англійською і не виходять із дому, цілодобово опікуючись мільйоном дітей — не можуть навіть покликати на допомогу, коли виникає потреба; люди в депресії; хронічно хворі та емоційно залежні.
Іноді в нього складалося враження, що це якийсь вірус, і після роботи доводилося змивати з себе меланхолію разом із запахом антисептику. А ще були самогубства: під колесами поїздів та в тиші ванних кімнат. Часто тіла не знаходили цілими тижнями або місяцями — аж доки когось не почне бентежити запах чи стос пошти біля дверей.
— Тобі буває страшно?
Він був завеликий для моєї маленької ванни. Вода почервоніла — у нього був виклик до пацієнта з вогнепальним пораненням, і Сема всього залило його кров’ю. Дивно, як швидко я звикла до присутності голого чоловіка поруч. Особливо чоловіка, який і сам може рухатися.
— Якщо боїшся — ця робота не для тебе, — просто відповів він.
Перш ніж стати лікарем швидкої, Сем служив в армії. До речі, такий кар’єрний шлях був звичною річчю.
— Їм подобаються колишні солдати — нас нелегко налякати, ми вже все це бачили. При цьому п’яні діти лякають мене набагато більше за всіх тих талібів.
Я сіла на кришку унітаза біля ванної та оглянула його тіло в рожевуватій воді. Навіть незважаючи на його розміри та силу, мені було страшно за нього.
— Хей. — Він побачив щось на моєму обличчі та простяг до мене руку. — Усе нормально. Правда. У мене нюх на проблеми. — Його пальці переплелися з моїми. — Щоправда, це не найкраща робота для сімейної людини. Моя колишня не витримала — усі ці довгі зміни, робота ночами, цей безлад.
— Рожева вода у ванні.
— І це також. Пробач. На станції не працює душ. Мені, мабуть, треба було спочатку заскочити додому. — Він кинув на мене такий погляд, що я зрозуміла: він і не думав заїжджати додому.
Сем витяг пробку, випустив трохи води та відкрив крани.
— Розкажи про неї. Про твою колишню. — Аби тільки голос звучав спокійно. Я не збираюся бути однією з тих жінок. Навіть якщо він виявився і не таким чоловіком.
— Іона. Працювала турагенткою. Мила дівчина.
— Ти не був у неї закоханий.
— Чого б це?
— Ну, про дівчат, у яких закохуються, не кажуть потім «мила». Це як «давай залишимося друзями» — так кажуть, коли не було сильних почуттів.
— А що ж тоді кажуть, якщо були закохані? — здивувався він.
— У такому випадку набирають дуже серйозного вигляду і кажуть: «Карен. Не дівчина, а нічний кошмар». Або: «Я не хочу про це говорити».
— Може, й твоя правда, — задумався він. — Але якщо чесно, то відтоді, як померла сестра, я не дуже-то й прагну якихось почуттів. На мене це дуже вплинуло — ті її останні місяці. Я допомагав доглядати Елен. Рак робить страшні речі. Батька Джейка це просто розбило. Багато хто не витримує. Я був їм потрібний. Я, мабуть, єдиний, хто там тримався вкупі, бо не могли ж ми всі здати… — Якусь мить ми сиділи в тиші. Не знаю, від чого почервоніли його очі: від мила чи від суму. — Так що тоді хлопець із мене був такий собі. А в тебе що? — Він знов повернувся до мене обличчям.
— Вілл.
— Ну звісно. І відтоді нікого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після тебе», після закриття браузера.