Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

З огляду на вищезгадані факти, Даніель Маго дійшов висновку, що тут не просте зникнення. Він перебрав усі клініки й лікарні паризького регіону: марно. Тібор здав зміну в «Акапулько» близько четвертої ранку. Ніхто не помітив у його поведінці нічого підозрілого чи незвичного. Додому не повернувся. Можна припустити, що він наразився на хуліганів десь у Піґалі. Район ними роїться, особливо вночі. Одному Богу відомо, у яку халепу він вляпався. Залучили Лоньона. У Розвідувального управління свої джерела. Він пообіцяв пошукати і врешті визнав, що Тібор дійсно щез. Отаке безслідне зникнення нічого доброго не віщує. Маго з двома колегами провели титанічну роботу, обнишпоривши всі відомі їм готелі та наймані кімнатки. Імре розповів, що угорці-самогубці кидаються в бурхливі води Дунаю — не блакитного, мулистого. Він боявся, що той утопився в Сені. Мабуть, тепер його труп на півдорозі до Північного моря.

Спливали дні, тижні, про нього стали говорити в минулому часі. Якось мимоволі. Окрім Імре, який покинув Клуб, грюкнувши дверима. Його не було три дні. Ігор пішов до нього додому вибачитися й привести назад у «Бальто», до друзів.

Дядечкові Маркюзо дійсно було чим перейматися. Тібор залишив по собі найбільшу заборгованість із тих, що власник овернського бістро міг лише уявити.

— Припускаю, тому він і зник, — звірився він одного вечора.

— Альбере, як тобі не соромно думати таке, — заперечила Мадлен. — Бідний Тібор. Такий наївний, такий милий. З ним, напевне, щось сталося.

— Та він зустрів чоловіка свого життя і не наважився зізнатись Імре! — припустив Жакі. — Знаю я Тібора: не ролей йому бракує, а грошиків. Знайшов собі якогось товстосумика та й воркує з ним десь біля басейну на Лазуровому Березі. Я бачив, як на нього дивляться мужики: хоч він і набрав двадцять кіло, все одно залишився красунчиком. Зірковий статус приваблює. А що, врешті, вони нічим від нас не кращі.

Мадлен запротестувала суто з принципу, а взагалі, ідея Жакі нікому не здалась безглуздою. Усі так думали. Крім Імре. Він самотньо сидів на стільці, газета на круглому столику, весь у думках; тривожити його не наважувалися. Я сів поруч та попросив розповісти про Тібора. Я мало про нього знав. Не знав, хто він. Коли я привітався, Імре глянув на мене, як на ірокеза. Цілими днями він нічим корисним не займався, тільки їв круасани клієнтів, читав газету, курив люльку, мріяв, попиваючи чай з молоком, та брався за переклади, які ніхто не замовляв. Завжди дбайливо й вишукано одягнутий. У шахи він більше не грав. Мадлен потурала його примхам та годувала за чотирьох: ситний обід — кращі ліки від меланхолії. Він читав їй угорські поеми. Вона не розуміла жодного слова. Він колись переклав Рільке з німецької на угорську, а тепер знову перекладав — для неї, французькою. Їй дуже подобалось, здавалося неперевершеним. Вона запевняла його, що в нього зовсім немає акценту. А це зайвий раз підтверджувало його переконання, що він не більше ніж жертва змови.

Новина надійшла неочікувано і мала б їх ощасливити: якщо ти переконаний, що людина мертва, а тут дізнаєшся, що жива, то маєш просто-таки стрибати на радощах та ділитися втіхою. Проте, коли члени Клубу довідалися, що Тібор живий, вони були приголомшені. Ба навіть Імре зволів би, щоб той валявся без нього десь у Сен-Тропе. Причина потрясіння красувалася на першій шпальті «Франс-Суар», де описувалося його тріумфальне повернення до Будапешта. Тібор Балаж повернувся на батьківщину! Оце вперше людина, що втекла з-під комуністичного режиму, подолала зворотний шлях. Угорщина не те що не завдала йому клопоту чи притягла до суду — вона прийняла його, як блудного сина, який був живим свідченням переваги народної демократії над імперіалістичною. То був спонтанний і самовільний учинок, що здивував усіх, разом з угорським керівництвом, яке докладало чималих зусиль перешкоджанню втечі підданих, але ніяк не було готове до протилежного процесу. Тібор заявився на австрійському кордоні. Відповідь Будапешта надійшла за кілька хвилин: «Пропустіть його!» Даючи інтерв'ю на Державному радіо, він заявив:

— Я повернувся в Угорщину. Життя на Заході нестерпне й паскудне. Я не міг більше зносити розлуку з рідною країною і матір’ю. Перепрошую в угорського народу.

Його повернення слугувало яскравим доказом підлості Заходу, зітканого з міражу та пропаганди, — скоро всі емігранти повернуться додому. Тібора не тільки не затримали і не запроторили до буцегарні, навпаки, радісно зустріли та прославили як національного героя. Він повернувся в Дебрецен, до Марти. Вона ніколи не полишала надії. Бо знала, що він повернеться, він її не покине. Його взяли викладачем драматичного мистецтва до Будапештської консерваторії, у подальшому він знявся в багатьох угорських стрічках.

Тібор залишив по собі солідний борг. Ішлося про півтори тисячі франків, хоча деякі стверджували, що сума значно більша. Хай там як, та незабаром після його безславного повернення Альбер помістив у рамку афішку: «Кредит умер, його вбили неплатники». Імре вирішив виплатити все до останнього сантима. Альбер відмовився. Не він проїв ці гроші. Альбер знав його скрутне становище. Імре не поступався. Якщо той відмовить, ноги його більше не буде в «Бальто». Альбер погодився. Імре віддав вісімсот сімдесят один франк з бісквітної коробочки Тібора, а решту виплачував іще рік.

Попри всі намагання, Імре так і не вдалося забути Тібора, але згодом він повернув його в найнепередбачуваніший спосіб. Усі вважали за обов'язок більше його не згадувати, хоча кожен йому заздрив за сміливість омріяного ними вчинку: повернення додому.

11

Мама збиралася провести новорічні свята у свого брата Моріса. Це стало свого роду традицією, перечити марно. Тато був проти. Ні до чого самим їхати назустріч небезпеці. У Парижі теж стаються вибухи, але серйозної загрози немає. А там щось підривають щодня, і ніколи не відомо, хто кидає бомби: ФНВ чи ОАС. З одного боку, влада кричить на кожному розі, що в них усе під контролем, країна практично спокійна, з іншого — їм ніхто не вірить. За сімейним обідом тато був категоричним:

— Хочеш — їдь, я тебе не тримаю. Але Жульєтт не поїде, я проти.

Дідусеві Делоне це теж здалося нерозсудливим. З таким неочікуваним союзом мама тягатися не стала.

Сесіль отримала листа від П’єра, який у своїй константінійській глушині[102] жив, наче на іншій планеті, осторонь тутешніх подій. Про них він дізнається з радіо та газет, а поки