Читати книгу - "Лютеція"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Проповідник пригорнув Лютецію до себе й продовжив:
„Зараз я вам прочитаю його. Отже... „Бій за священний кущ Алое виграно. Атаку ворога відбито. Утрат нема. У ворога полягло зо два десятка“. Чи це не радість? Тож вознесімо подяку Тому, Хто Завжди З Нами, і пригубмо кров Його“.
Усі піднесли келихи й надпили. Лютеція спустилася до мене, у неї цокотіли зуби.
„Що таке?“ — запитав я.
„Ти не уявляєш, яка від нього б’є енергетика. Я думала, втрачу свідомість“.
Я подав їй келих, вона випила, але цокотіти зубами не перестала.
Старий знову промовив:
„Треба розуміти, що іншого контакту з нашими великими войовниками в нас нема. Ті, що передають нам звістки, самі не беруть участі в Битві, а лише спостерігають, нотують і відправляють нам. У них нема іншого способу, як передати вість з того світу, де перебувають вони, у наш, де перебуваємо ми, хоча наші світи й перетинаються у багатьох місцях. Але місця тих перетинів нам невідомі, доки не буде розшифрована Книга, над якою працюють Нетленні. Отож для наших звістунів не залишається нічого іншого, як передавати нам повідомлення отакими химерними способами. Та завдяки тому, що нас уже ціла армія Листарів, нам поки що вдається більшість цих послань усе ж таки отримати і вписати до Літопису. Битва триває, перебіг її можете бачити на цих стінах, відображення постійно оновлюються й збагачуються деталями, залежно від послань.
Були випадки, що окремі посланці все ж знаходили ті місця, де перетинаються наші світи, вони проривалися до нас, але їх тут-таки й убивали. Хто їх убивав? І яким чином вирізняв їх з-поміж інших? Ми не знаємо. Але є хтось такий, що їх вистежує. Та навіть у смертельній агонії їм удавалося передати бодай дрібку новин, малюючи пальцем, умоченим у крові, чи видряпуючи нігтями по землі. Бо все це самовіддані люди, готові на смерть. І ми мусимо брати приклад з них. Ми теж мусимо бути готові на все. Траплялися випадки, коли й Листарів убивали. Їх знаходили скинутими з мосту, повішеними, утопленими, отруєними. Але їхні обличчя не демонстрували ані страху, ані зневіри, бо вони знали, що по смерті ми увіллємося в наше Священне воїнство, і нас чекатиме та сама Велика Битва, яка чекала й наших пращурів. Та на відміну від них, ми будемо озброєні не тільки мечами, але й знаннями. Смерті для нас нема. Дякую вам за вашу самовідданість і віру в перемогу“.
Він замовк, публіка заворушилася, хор почав знову співати свою нескінченну меланхолійну ораторію. Лютеція взяла мене за руку й повела до виходу.
„Ходімо скоріше, — шептала вона, — не зволікай, не озирайся. У нас нема часу“.
„Куди ми так спішимо?“
„Ти мусиш вибратися звідси, заки твій сон закінчиться“.
Ми вийшли з будівлі, чорна карета чекала. Лютеція потягнула мене до неї, ми вмостилися всередині на бамбетлях, і карета рушила.
„Ти приїхала сюди нею?“ — запитав я.
„Так“.
„То це ти на мене проказувала пальцем?“
„Ні. То була не я“.
Тепер карета їхала під гору, але теж дуже швидко.
„У які дні ви збираєтеся?“ — поцікавився я.
„Ти хотів сказати „в які сни“? Це буває раз на тиждень, але ніхто ніколи не знає достеменно“.
„Чи можу я тебе побачити удень? Не уві сні?“
„Чому ні? Можеш“.
„Але як?“
„Якби ж то я знала. Не маю зеленого поняття. Може, десь і перетнемося“.
„Ким ти є в дійсності?“
„Цікаве питання. А хіба ти можеш відповісти, ким ти є?“
Я замислився. Ба й справді — хто я? Я не міг навіть пригадати своє ім’я, не міг назвати ні де живу, ні чим займаюся. Як же це так? Я ж знаю про себе все. Чому уві сні не можу бути собою? Я безпорадно подивився на неї. Вона всміхнулася:
„От бачиш“.
„То скажи бодай ім’я“.
„Ти його добре знаєш — Лютеція“.
„Ти називаєшся так насправді?“
„У снах усе стирається, свідомість наповнена іншими знаннями“.
„А яким чином тобі вдалося вістку, яку ти отримала в яві, доставити в сні?“
„Я не випила тієї кави, відклала, а потім заснула з тим горнятком у руках. Далі вже рухалася уві сні“.
„Тобто якщо щось тримати в руках, то можна з тим опинитися уві сні?“
„Здається...“
„А якщо я тебе триматиму за руку, аж доки не прокинуся? Ти опинишся поруч?“
„Не думаю“.
А все ж я взяв її руку й стиснув. Вона, усміхаючись, поклала голову мені на плече. Я відчував близькість із нею, не тільки фізичну, але й духовну, бо єднала нас тайна, єднало щось гаразд неусвідомлене, не окреслене снами. Я відчував, що попереду чекає мене якась несподіванка. І це мене тривожило найбільше. Карета виїхала на Ринок і зупинилася. Кінь заіржав, а я прокинувся. У моїй руці була рука Сильвії».
2
— А тепер розкажи за порядком, чим ми займалися, — наполягала Юля, смачно потягаючись під ковдрою.
— Ми спали, як ховрашки, — відповів я. — Ми всі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.