Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

— Що?

— Люди ні про що не говорять.

— Не може бути!

— Та кажу ж вам — ні про що! Одне й те саме — марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й приказують: “Як шикарно!” Але всі торочать одне й те саме! А в кав’ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти чи вмикають музичний екран і дивляться, як по ньому бігають барвисті візерунки, але все це абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже, колись було інакше. Колись давно-давно картини розповідали про щось і навіть показували людей.

— Дядько каже це, дядько каже те! Либонь, ваш дядько незвичайна людина.

— Авжеж. Таки незвичайна. Ну, мені треба йти. До побачення, містере Монтег.

— До побачення…

Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів. Пожежна станція.

— Монтег, ви, наче пташка, злітаєте на цій жердині. Третій день.

— Монтег, я бачу, ви сьогодні прийшли з чорного ходу. Що, знову пес турбує?

— Ні, ні. Четвертий день.

— Монтег, послухайте дивину — мені розповіли сьогодні вранці. Один пожежник у Сіеглі навмисне настроїв на свій хімічний склад механічного пса і випустив його з буди. Що ви скажете про цей спосіб самогубства?

П’ять, шість, сім днів.

А потім Кларіс зникла. Спочатку він ніяк не міг збагнути, чим цей день не схожий на інші, а все полягало в тому, що ніде не було видно Кларіс. Лужок безлюдний, дерева голі, на вулицях ні душі. І перш ніж він устиг збагнути, що відчуває її відсутність і шукає її, йому, коли він підходив до метро, стало якось не по собі. Щось скоїлося, щось порушилося в щоденному порядку. Правда, порядок той був простий і встановився він лише кілька днів тому, однак… Монтег мало не повернув назад, наміряючись ще раз пройти весь шлях. Може, вона запізнюється? Він був певен, що, коли пройде ще раз, усе буде гаразд. Але вже було пізно — підійшов поїзд метро і поклав край його ваганням.

Шелестіння карт, порухи рук, тремтіння повік, надокучливе бурмотіння вмонтованого в стелю годинника, який промовляв: “…одна година тридцять п’ять хвилин, четверте листопада, четвер… одна година тридцять шість… одна година тридцять сім…” Ляскання карт по засмальцьованому столу. До Монтега долинали всі звуки, хоч він і міцно заплющив очі, створивши цим нетривку перепону для них. Однак і з заплющеними очима він виразно відчував усе, що було навколо: начищені мідь і бронзу, сяйво ламп, тишу пожежної станції. А люди за столом, яких він зараз не бачив, зітхали, заглядаючи в свої карти, чекали. “…Година сорок п’ять хвилин…” Голос годинника лунав так, ніби оплакував негоду холодного ранку і ще холоднішого року.

— Що сталося, Монтег? Монтег розплющив очі.

Десь бурмотіло радіо, “…будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою…”

Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали ракетні літаки. Монтег кліпнув. Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтега, розгадуючи його провину, причини його страху. Провину? Але чим він завинив?

— Ваш хід, Монтег.

Монтег глянув на цих людей, обличчя яких були обпалені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники своїх запальничок, розкурюючи чорні люльки, які майже безперестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіруваті, ніби притрушені попелом, щоки — знак їхнього спадкового ремесла. Монтег здригнувся, вуста його розтулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця, чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік? Ці люди — достоту його віддзеркалення! Невже в пожежники брали не лише за нахилом, а й за зовнішністю? Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав нову пачку тютюну — целофан рвався з тріском, схожим на тріск багаття. Монтег поглянув на карти, що тримав у руці:

— Я… я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?

— Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні.

— Але ж він не божевільний!

— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.

— Я намагався уявити, — вів далі Монтег, — що відчуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?

— У нас немає книжок.

— А якби були?

— Може, у вас є?

Бітті повільно опустив і підвів повіки.

— Ні. — Монтег глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. Їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, политі гасом — не водою! — зі шланга в його руках. — Ні. — І наче відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя. Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.

Монтег трохи повагався, а тоді мовив:

— Чи воно завше… чи завше було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно…

— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті. — Що це за балачки?

“От я дурний, — подумав Монтег, — я ж сам себе виказую!”

На минулій пожежі йому попала до рук книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок у ній…

— Я хочу сказати, — провадив він, — що в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими… — Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв вуста, говорила ж за нього Кларіс Маклелен. — Хіба тоді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх?

— Оце здорово! — Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом.

Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:

“Правила

1. За сигналом тривоги виїжджати негайно.

2. Швидко розпалювати вогонь.

3. Усе спалювати дотла.

4. Негайно повертатися до пожежної