Читати книгу - "Ініціація"

— Не чекав? А от тобі й «здрасьтє», суко, — прошепотів Перегуда.

Вийшов з автівки, посунув до «Тойоти» повільно-важко, наче кожен крок мав не тільки наблизити його до Германа, але і надати неймовірних сил поставити вагому крапку в злочинах нотаріуса. Та з кожним кроком набирався лише люті. «Оце так! — стукало в скроні. — А що ти тут робиш, Германе? Бабцю кудись запроторив, підпалив мені хату, повертався до Києва з перемогою, зупинився тачку заправити, бо увесь свій бензин навколо мого обійстя порозливав, і тепер відпочиваєш? Кавою свої звитяги відмічаєш? Так не вийде, нотаріусе! Надто ти мене погано знаєш, раз отак скоро на мені хрест поставив! Сам зараз переконаєшся! Сам…»

До «Тойоти» підійшов, у вікно зиркнув: за кермом Герман спить. Голову відкинув, аж щелепа відпала, так солодко дрімає.

— Нє, ну не сука?!

Стук у вікно «Тойоти». Чисто як ватажок «дресалівців» вранці, коли виманював Перегуду з «Ниви». Герман і не ворухнувся.

Перегуда вибухнув.

— Германе! — гаркнув щосили.

Не помітив, як із будівлі заправки вислизнули дебелий заправник і жінка-касирка: завмерли, витягнули шиї, вдивлялися збуджено-насторожено.

Різко відчинив дверцята «Тойоти», вхопив сплячого Германа за шкірку та як смикне: ану, прокидайся, твою дивізію! Тіло Германа зрушило, викривилося: голова і тулуб вивалилися. Голова — бах об землю, і кривава калюжа навколо голови. Ноги так і лишилися стирчати в салоні, і сам Герман нагадував тепер не людину зовсім, а дивакуватий знак запитання із кривавою крапкою під ним.

— Убивають! — заволала касирка. — Ой, люди! Убивають, убили…

Перегуда не встиг і здивуватися. Зі спини на нього навалився дебелий заправник, повалив на землю, дав по голові так, що Перегуда відключився, скрутив руки вчасно приготовленою пластиковою мотузкою.

— Вовік! Поліцію викликати? Чуєш? — усе на тій же високій ноті волала жінка.

— Викликай! Я пасажира в коморі зачиню!

— Та що ж це? Люди! Що ж це? Вбивають прямо на заправці! — ніяк не вгавала жінка.

— Курко! Заткнися вже, тут нікого нема! — гаркнув заправник. — У поліцію дзвони. Отепер дзвони!

У темній комірчині підсобного приміщення заправки зв’язаний Перегуда лише повертався до тями, коли тремтячий від збудження заправник завмер перед вхідними дверима поряд із такою ж тремтячою касиркою. Вдивлялися в дорогу, якою ось-ось мали прибути поліцейські.

— Такий фарт, — сказав заправник.

— А раптом здогадаються? Чуєш, Вовік, мені страшно.

— Не здогадаються. «Мусорам» аби справу закрити. А ми їм — готового вбивцю на тарілці. І аж два свідки злочину. Ти ж бачила, як мужик із «Ниви» нашого кінченого зоозахисника вбив?

— Вовік…

— Що «Вовік»? Хочеш розповісти, що я його на той світ відправив? Тоді скажу, що ти мене підговорила. Що я виконавець, а ти організаторка. Хотіла пограбувати багатого клієнта.

— Ти геть здурів, зек довбонутий!

— Не скигли. Прорвемося. Я шкірою відчуваю… світло в кінці тунелю.

Розсміявся.

— Хто казав, що я дурний, коли жмурика в його тачку посадив? Я не дурний. Я геній!

— А камери?

— Що «камери»? Голуби їх пообсирали! Уже місяць, як повідрубалися.

— А металевий прут добре сховав, генію?

8

Знаряддя вбивства не знайшли. Безцінну інформацію тихцем повідомила Перегуді старенька прибиральниця баба Оля, що колись товаришувала з покійною мамою Павла, а тепер за малу копійку наводила чистоту в районному відділенні поліції. Дочекалася, коли правоохоронці зібралися на оперативну нараду, шаснула до ізолятора тимчасового тримання, де вже другий тиждень скнів Перегуда, прочинила віконце у дверях його камери, разом із двома купованими пиріжками, тихим своїм бідканням і упевненістю, що Павло нікого не вбивав, повідомила: знаряддя злочину не знайшли. Але шукають, бо в жертви голова пробита чимось важким металевим. Чи проломлена. Баба Оля не дочула, коли під дверима підслуховувала, але як щось нове дізнається, так спробує ще раз до Павла навідатися.

— Потерпи, дитино, — порадила. — Поліцаї ж не знають, що ти не вбивав. Їм знадобиться час, щоб розібратися. Тобі і так пощастило, що в районі залишився, бо чоловіка вбили на нашій території. А що б сталося, якби в область відправили чи в Київ? Кому ти там потрібен? А тут — усі свої. До правди докопаються.

Зітхнула, вже взялася зачиняти віконце, та все ж запитала:

— Ти як, Павлику?

Так як? Упертий Перегуда без покірності прийняв підлий зигзаг долі, але перші кілька днів після несподіваного нічного затримання оцінював ситуацію геть неадекватно. Ошелешено зустрічав поліцейських, які завалювали групами по шість-сім осіб, і де вже там зрозуміти, хто з них слідчий, а хто за компанію припхався, аби позбиткуватися з чергового затриманого. Налітали зграєю, били і кулаками, і запитаннями.

— Герман Григорович Швець. Знаєш такого?

— Те падло мою хату спалило, — відповідав, не допомагаючи собі. — Ви ж справу відкрили? Як треба, я заяву напишу: що той козел мою хату спалив, господарство винищив. І ще бабцю треба шукати. Наталю Іванівну Костомарову. Ви бабцею займаєтеся?

— Ти нам запитання ставиш і завдання даєш? Ти з дуба впав, мужик?!

— Так — людина пропала.

— А Швець — не людина? Убив і забув?

— Нікого я не вбивав.

— А свідки інше кажуть!

— Які ще свідки?

— Заправник і касирка з АЗС підтвердили, що ти гнався на своїй шкарабайці за громадянином Швецем, побачив його автівку на заправці, витягнув із машини і вбив.

— Брешуть!

— І Анастасія Вікторівна бреше? Ти серйозно?!

— Яка ще Анастасія Вікторівна? Не знаю такої.

Отоді-то один із поліцейських і вбив Перегуду наповал. Заіржав конем:

— Нотаріусиху Ягольник не знаєш? Трахав бабу і навіть імені не спитав?!

— Хіба Тася — Анастасія? — здивувався. — А я чогось вважав — Таїсія.

Очі в підлогу: закам’янів, відмежувався од цілого світу і на слово для поліцейських не розщедрився, хоча чув, не оглух, як ллють йому у вуха, що Тася прийшла із заявою і в тій заяві чесно повідомила правоохоронців, як Павло Перегуда оскаженів од ревнощів, погнався за громадянином Швецем, з яким у пані Ягольник тільки стримані ділові стосунки, погрожував розтерти київського нотаріуса на порох, про що пані Ягольник, і як професіонал, і як громадянка, змовчати не може, бо почуватиметься співучасницею вбивства колеги, до якого ставилася із великою повагою.

«Так он чого Тася до мене не ходить», — подумав, бо (чого собі брехати?) чекав. Від першого дня в сирій холодній камері тільки на те і сподівався, що Тася розірве всі перепони, примчить, обійме, прошепоче на вухо: «Я тебе тут не залишу! Чуєш, Пашо? Я тебе звідси витягну, чого б це мені не коштувало», — а він скаже: «Тасю, я і сам впораюся. Аби ти вірила: нікого