read-books.club » Сучасна проза » Пiд тихими вербами 📚 - Українською

Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

152
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пiд тихими вербами" автора Борис Дмитрович Грінченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 63 64
Перейти на сторінку:
щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?

— Дерева вже розпукуються, — казав Зiнько, дивлячись на свiй садок, — а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!

— Восени посадиш чи на ту весну, — не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.

— Атож, лiтатиму! — промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки — легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: «От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!»

Вiн поворухнувся, груди заболiли дужче.

Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…

— Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…

Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:

— Зiньку!

Вiн iздригнувся, розплющив очi.

— Що тобi, серце?

— Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!

— Нi, я не спатиму…

Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.

«Нi, не пособить лiкареве гоїння! — думала Гаїнка. Треба послухатися дiда, бо вже… страшно, страшно й здумати!..»

I вона зважилася…

Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…

Одначе не зважувалася довго.

Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.

В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:

— Що це ти там робиш, що не даєш?

Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.

Лежав тихо.

Їй потеплiшало, — вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.

Вiн, здається, спав.

Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:

— Ой!.. Дихати!.. Давить!..

Гаїнка кинулась до його:

— Зiнечку! Де давить? Що?..

— Горло… в грудях пече… Дай води!..

Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.

Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:

— Води!..

I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.

Гаїнка вхопила його.

— Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!.. — крикнула несамовито.

Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:

— Що це?

— Зiнько…

Вони глянули.

Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.

— Зiньку! Сину! Що тобi? — питалася перелякана мати.

— Води!..

Йому подали води, вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.

Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.

— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком. — Ой, що ж я, проклята, наробила, — я ж тебе, Зiнечку, струїла!..

Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.

— Що ти сказала? — ледве вимовив.

— Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!

— Ти… знахаревого… А я ж казав… — простогнав хворий.

— Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…

— Дiду! — промовив Зiнько. — Або самi… або бiжiть до Васюти, — хай до лiкаря… зараз…

Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.

Врештi промовив:

— Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…

Гаїнка встала i вийшла з хати.

Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.

Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.

Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.

Знала, що заробила це.

Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.

Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.

Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона.

Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.

I вмирала в темрявi.

Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…

О, як без мiри, без краю!..

Ця нiч, ця темрява — вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.

А там Зiнько вмирає.

I вона не смiє туди пiти.

Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..

Хоч би кричати здужала!..

Нема голосу…

Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!

Помочi не було.

Зiнько вислухав це мовчки.

А дiд, стоячи над їм, казав:

— Зiiiьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.

— I ви, дiду, тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.

Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.

Перед свiтим сказав:

— Ноги обважнiли…

Мати торкнулася до нiг. — нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.

Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.

— Синочку мiй! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати._

— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.

В хатi настала тиша.

Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi

1 ... 63 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пiд тихими вербами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пiд тихими вербами"