Читати книгу - "Пiд тихими вербами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дерева вже розпукуються, — казав Зiнько, дивлячись на свiй садок, — а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!
— Восени посадиш чи на ту весну, — не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.
— Атож, лiтатиму! — промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки — легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: «От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!»
Вiн поворухнувся, груди заболiли дужче.
Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…
— Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…
Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
— Зiньку!
Вiн iздригнувся, розплющив очi.
— Що тобi, серце?
— Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!
— Нi, я не спатиму…
Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.
«Нi, не пособить лiкареве гоїння! — думала Гаїнка. Треба послухатися дiда, бо вже… страшно, страшно й здумати!..»
I вона зважилася…
Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…
Одначе не зважувалася довго.
Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.
В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:
— Що це ти там робиш, що не даєш?
Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.
Лежав тихо.
Їй потеплiшало, — вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.
Вiн, здається, спав.
Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:
— Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Гаїнка кинулась до його:
— Зiнечку! Де давить? Що?..
— Горло… в грудях пече… Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.
Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:
— Води!..
I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.
Гаїнка вхопила його.
— Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!.. — крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:
— Що це?
— Зiнько…
Вони глянули.
Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.
— Зiньку! Сину! Що тобi? — питалася перелякана мати.
— Води!..
Йому подали води, вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком. — Ой, що ж я, проклята, наробила, — я ж тебе, Зiнечку, струїла!..
Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
— Що ти сказала? — ледве вимовив.
— Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!
— Ти… знахаревого… А я ж казав… — простогнав хворий.
— Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…
— Дiду! — промовив Зiнько. — Або самi… або бiжiть до Васюти, — хай до лiкаря… зараз…
Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.
Врештi промовив:
— Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…
Гаїнка встала i вийшла з хати.
Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.
Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.
Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.
Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона.
Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.
I вмирала в темрявi.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…
О, як без мiри, без краю!..
Ця нiч, ця темрява — вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.
А там Зiнько вмирає.
I вона не смiє туди пiти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу…
Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!
Помочi не було.
Зiнько вислухав це мовчки.
А дiд, стоячи над їм, казав:
— Зiiiьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.
— I ви, дiду, тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.
Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.
Перед свiтим сказав:
— Ноги обважнiли…
Мати торкнулася до нiг. — нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.
— Синочку мiй! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати._
— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.
В хатi настала тиша.
Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пiд тихими вербами», після закриття браузера.