Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Емір не міг сидіти без діла. Його серце шалено билося, а в голові лунав лише один голос: “Евсун… Де ти?” Не гаючи часу, він знову набрав Мете.

— Емір: “Евсун привозили в лікарню, але перед тим, як Явуз повернувся в Туреччину, він забрав її звідти.”

— Мете: “Що? Як це взагалі можливо?”

— Емір: “Я не знаю… Але в мене в голові тільки найгірші думки. А що, якщо він її вбив? Що, якщо вона…”

Емір не міг договорити. Його голос зірвався, груди стислися від страху.

— Мете: “Головне, що вона жива. Поки є хоч найменший шанс – ми її знайдемо.”

А тим часом Евсун балансувала між реальністю та забуттям. Вона більше не відчувала власного тіла. Ліки, які їй вводили, отруювали її зсередини. Вона була здоровою, але її запхали в психіатричну лікарню, перетворивши на примару самої себе. Голова пливла, думки розчинялися в мороці, єдине, що тримало її в цьому світі – одне ім’я, що в’язалося на вустах:

“Емір…”

Він не міг чекати. Йому потрібно було діяти негайно.

Емір знову з’явився в лікарні, не даючи головному лікарю ні найменшого шансу втекти від відповідальності.

— Лікар: “Я ж вам уже все сказав. Навіщо ви знову тут?”

Але цього разу Емір не збирався грати за його правилами. Його терпіння вичерпалося. Він схопив лікаря за комір, притиснув до стіни, очі палали гнівом.

— Емір: “Досить! Де Евсун? Що ви з нею зробили?! Говори, поки ще можеш!”

Лікар намагався вирватися, але хватка Еміра була залізною.

— Лікар: “Вона… скоро помре.”

Ці слова вибухнули в голові Еміра, немов грім. Гнів спалахнув у ньому з новою силою, він стискав горло лікаря все сильніше.

— Емір: “Клянуся, якщо з нею щось станеться, ти не доживеш до завтрашнього дня! Говори, де вона!”

Лікар, захлинаючись від страху, нарешті заговорив. Він здався.

Емір не чекав ні секунди. Вирвавшись із лікарні, він мчав до Евсун, неначе скажений. Він гнав машину, не помічаючи світлофорів, не звертаючи уваги на шум міста. В голові була лише одна думка: “Я повинен встигнути!”

Якщо з Евсун щось трапиться, він просто не зможе жити далі.

Коли він влетів у лікарню, його серце билося так сильно, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Він метнувся коридором, хапаючи за руки медсестер, зазираючи в кожну палату. Паніка наростала, руки тремтіли.

Але Евсун ніде не було.

Остання палата.

Він завмер на секунду, вдихнув, і рвонув двері на себе.

Там, на ліжку, лежала вона. Бліда, знесилена, її тонкі руки безвольно лежали на простирадлі. Очі були заплющені.

— Емір: “Евсун!”

Він кинувся до неї, схопив її холодні руки, почав легенько трясти.

— Емір: “Люба, відкрий очі… Прошу, Евсун, не покидай мене!”

Його голос зірвався, він вже не стримував сліз.

І раптом…

Губи Евсун слабо ворухнулися.

— Евсун: “Емір…”

Цього було достатньо.

Сльози радості змішалися зі страхом. Вона жива. Тепер він її ніколи не відпустить.