Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Тьху ти! Знайшла час думати про таке! Наче іншого клопоту в нас нема! – Сьюзан до всього підходила практично.

Коли вони повернулися, хлопці та гном уже впоралися: м’яса виявилося стільки, що виникали сумніви, чи зможуть вони забрати з собою хоча б половину. Одначе будь-хто, хто досить довго дотримувався вимушеної яблучної дієти, зрозуміє бажання хлопців прихопити з собою якомога більше. Звичайно, свіжина не та штука, якою приємно набивати кишені, але якщо кожен шматок ретельно обгорнути в свіже лопушиння, то краще й не придумаєш. Саме так мандрівники й вчинили. Надто добре всі розуміли, що подивляться на ці згортки зовсім іншими очима, щойно зголодніють.

Сонце ще не зійшло, діти повільно йшли лісом лише з одним коротеньким привалом – обмити руки. Зі сходом сонця птахи заспівали голосніше, і, хоча в папороті задзижчали хмари мух, що налетіли, мов на м’ясо, йти стало веселіше, а втома від учорашнього веслування потроху відступала. Сонечко припікало, усі познімали шоломи і, простоволосі, рушили зовсім бадьоро.

– Ми хоч туди йдемо? – десь за годину спитав Едмунд.

– Головне не ухилятися ліворуч, – не зупиняючись, пояснив Пітер. – Якщо забрати вправо, то в гіршому випадку вийдемо на Велику річку. У такому разі ми просто згаємо час. А от якщо ліворуч – то навіть не зрозуміло, куди потрапимо…

Усі мовчки подовжували шлях: у тиші було чути лише тупіт ніг та легкий брязкіт кольчуг.

– Ну, й де ж вона, ця Стремінка?! – знову не витримав Едмунд.

– За моїми розрахунками, ми вже повинні були вийти до неї! – зауважив Пітер. – Та робити нічого! Треба рухатися далі.

Обидва помітили, що гном не на жарт стурбований, хоча силкувався не давати взнаки.

Тож усі продовжили дорогу, відчуваючи, як із кожним кроком розжарюються та важчають крицеві кольчуги.

– А це що таке?! – раптово вигукнув Пітер.

Несподівано для себе діти опинилися на краю прірви, ще крок – і всі разом полетіли б униз! Обережно вони заглянули за край: по дну розколини із клекотінням ревів потік. На протилежному березі здіймалися прямовисні скелі. Такі скелі могли б потішити найвибагливішого з відчайдушних скелелазів, але геть не наших мандрівників: нікому з них, окрім хіба що Едмунда та, можливо, Тіквіка, ще не доводилося лазити по скелях.

– Це все моя провина, – порушив тяжке мовчання Пітер. – Бо саме я наполягав, аби ми пішли цією дорогою. І ось тепер ми заблукали. Я нічого тут не впізнаю, а цю розколину взагалі бачу вперше в житті!

У відповідь гном лише присвиснув.

– Так я й знала! – вигукнула Сьюзан. – Я весь час відчувала, що ми заблукаємо в цьому звірському лісі! Єдине, що тепер залишається, – повертати назад, шукати іншу дорогу!

– Сьюзан! – обірвала її Люсі. – Це нечесно у ставленні до Пітера. Він-бо хотів як краще!

– А ти не нападай на Сью! – у свою чергу підвищив голос Едмунд. – До того ж вона цілком має рацію!

– Щуки-раки-окунь-йорж! – втрутився Тіквік. – Якщо ми заблукали дорогою сюди, то так само легко можемо заблукати й дорогою назад! І що ж тепер: повертатися до острова і починати все спочатку? Та на це немає часу! Ви що ж гадаєте: стане вам Міраз сидіти-розсиджуватися, доки ми розгулюємо туди-сюди? Він покінчить із Каспіаном ще до того, як ми дістанемося до гирла Великої річки!

– І що ж робити – йти далі? – зовсім розгубилася Люсі.

– Я от не зовсім певен, що Великий король має рацію, стверджуючи, що ми загубилися, – повільно вимовив Тіквік. – Чому б цій річці й не бути Стремінкою?

– Тому що Стремінка ніякою розколиною не біжить! – стримуючи роздратування, відповів Пітер.

– Ваша величність зволить говорити «біжить», тоді як варто було б казати «пробігала»! – заперечив гном. – Не забуваймо, що з того часу, як ваші величності бували в цих місцях, спливли сотні, а то й тисячі років! А за цей час зсуви та обвали в горах оголили скельну породу. Стремінка поглиблювала русло – і ось ми маємо те, що маємо. Зрештою, чого тут гадати: один-єдиний землетрус міг змінити вашу річечку до невпізнання.

– І справді… про це я не подумав, – зізнався Пітер.

– Нічого, буває! – втішив його гном. – Головне, що це не головне! Головне, що ця річечка (Стремінка вона чи не Стремінка) біжить саме туди, куди нам треба! На північ! А це означає, що десь попереду вона впадає у Велику річку і якщо ми підемо за течією, то вийдемо саме туди, куди треба! Здається, тут не так близько, як ми розраховували, але все ж…

– Молодець Тіквік! – підбадьорив гнома Пітер. – Гайда всі вперед! На північ, до Каспіана!

– Дивіться! Дивіться! – несподівано загукала Люсі.

– Що? Де? Чого? – захвилювалися інші.

– Лев! Невже ви не бачите?! Це ж Аслан, Аслан! – Обличчя її розшарілося, очі заблищали.

– Звідки… Аслан? Тут?.. – не збагнув Пітер.

– Лу! – перебивши Пітера, суворо промовила Сьюзан. – Поясни, будь ласка, де саме, як тобі здалося, ти помітила Аслана?

– Облиште розмовляти зі мною, як оті дорослі! – тупнула ногою Люсі. – Мені зовсім не здалося! Я і справді бачила Аслана!

– І де ж ти його бачила? – запитав Пітер.

– На тому боці розколини! Між двома горобинами! Он там! – зовсім не там, куди ми зібралися йти! Він радить нам іти за ним – угору!

– А ти звідки знаєш, що він там радить? – запитав Едмунд.

– Я… Я… Я знаю – та й годі!.. Із виразу його обличчя!

Усі здивовано перезирнулися, мовляв, що та мала верзе.

– Цілком імовірно, їхня величність справді могли побачити лева, – лагідно зауважив Тіквік. – От і мені казали, що в цих лісах водяться леви… Тільки з чого це їхня величність вирішили, що її лев налаштований до нас дружньо? Боюся, у цих лісах леви не доброзичливіші за ведмедів!

– Ви… та ви знущаєтеся з мене! – обурилася Люсі. – По-вашому, я не впізнала б Аслана?!

– Їхня величність знов-таки забувають, – ще уступливіше нагадав Тіквік, – що бачили свого лева якщо не тисячу, то вже принаймні років сто тому! Погодьтеся, що за цей час будь-який лев міг вельми постаріти, якщо не… гм! І потім, його могла спіткати доля інших тутешніх звірів: він міг втратити розум, мову і здичавіти…

Люсі почервоніла від люті, ще мить – і вона накинулася б на гнома зі стусанами, та Пітер поклав руку їй на плече:

– Не гарячкуй, Лу! ЛМД