Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

з них нічого не було відомо про моє походження, за винятком того, що капітан Салмон звідкілясь привіз мене додому на своєму кораблі. Я запитав їх потім, хто ж був найближчим другом капітана і хто була найближча подруга Мелісси? І кожен із чоловіків, яких я запитав, відповідав, що саме він і був тим другом, а кожна жінка відповідала, що саме вона і була тією подругою. Нарешті я запитав, чи пам'ятає хто-небудь із них, хто був старшим помічником на кораблі у капітана Салмона в ті дні; але ж Брістоль — метушливий порт, де моряки міняють свій корабель від однієї подорожі до іншої, і навряд чи вони могли б пам'ятати це бодай за рік, а тут минуло вже цілих тридцять. Проте, як то часто буває, розпитуючи когось, я сам натрапив на відповідь, або ж якщо і не на відповідь, то принаймні на промінь надії: чоловік, якого звали Річардом Гіллом, був старшим помічником під час усіх п'яти подорожей, що я здійснив разом з капітаном Салмоном, і в мене склалося враження, радше зумовлене характером їхніх стосунків, ніж якимось незаперечним твердженням, що вони з капітаном були товаришами вже декілька років. Тож не здавалося неймовірним, що він був помічником і під час тієї подорожі десять років тому, хоча шанс на це був невеликий; і якщо він насправді був цим помічником, то, певно, знав про цю справу значно більше, ніж я. А я не знав, може, цей Гілл вже давно помер, або ж відшукати його могло стати такою ж складною справою, як і відшукати батька…

— Я визнаю, визнаю це! — втрутився Ебенезер. — Прошу, повір, я усвідомлюю, які перешкоди тобі довелося подолати, тож не варт їх усі перераховувати, хіба що ті, які прискорюють хід твоєї історії, і хутчіш скажи мені, чи ж ти з ними впорався? Чи ти знайшов цього Гілла? Чи ж він тобі щось розповів?

— Ти мусиш уважно стежити за тим, як це все відбувалося, — сказав Берлінґейм, — бо інакше ти такий самий беотянин, як і той, що, читаючи «Іліаду», не йде далі звернення до Музи, де цілком зрозуміло викладено кінець усієї історії. Тож так трапилося, що жоден з тих, до кого я звертався, не міг напевне пригадати цього Гілла, але двоє з них, які досі зберегли звичку прогулюватись у доках, заявили, що в тютюновій флотилії є якийсь Річард Гілл. І хоча він зрідка й навідується до Брістоля, однак там не мешкає, та й взагалі він не англієць, а походить чи то з Меріленду, чи то з Віргінії; і він не старший помічник, а капітан власного корабля.

Я сприйняв це радше як гарну, ніж погану новину. Коли ж я переконався, що ні самого капітана Гілла, ні будь-яких інших новин про нього мені в Брістолі знайти не вдасться, то поспішив до Лондона.

— Не на плантації? — сказав Ебенезер, вдаючи розчарування. — Це щось на тебе не схоже, Генрі!

— Ні, я був ладен відплисти до Америки, — відповів Берлінґейм, — але Розумніше спитати про подорожніх у заїзді, аніж гнатися за ними битим шляхом. Лондон — серце торгівлі дур-зіллям; мені знадобилося лише пів дня, щоб з'ясувати, що капітан Гілл насправді мешкає у Меріленді в окрузі Енн-Арундел і є власником корабля «Надія», який, так сталося, саме тоді разом з іншим суднами тютюнової флотилії стоїть на Темзі, розвантажуючись. Я притьмом побіг у той док, де стояв корабель і де не без певних труднощів (позаяк я не мав грошей) мені таки вдалося зустрітися і поговорити з капітаном Гіллом. Ставити йому моє головне запитання потреби не було, бо, щойно почувши моє ім'я, він поцікавився, чи я і є той хлопець, вихованець Ейвері Салмона, що втік із корабля у Ліверпулі. Коли ми скрушно похитали головами над нерозсудливим вчинком моєї молодості та проспівали хвалу капітану Салмону (який, між іншим, помер від пухлини, а не від горя), я з'ясував йому причину моєї візити й попрохав оповісти мені все, що йому відомо з того питання, яке так мене турбувало.

— Ну, у ті дні, Генрі, — мовив він, — я не служив старшим помічником у Ейвері. І знаю лише те, що знали всі, не більше.

— Прошу, скажіть мені, що саме?

— Нічого нового поза тим, що відомо й тобі, — сказав він, — тобто що тебе виловили, мов якогось краба, у водах Чесапіцької затоки.

— Але стривай! — вигукнув Ебенезер. — Я ніколи не чув, щоб ти про це розповідав, Генрі!

— Для мене це було такою ж новиною, як і для тебе, — сказав Берлінґейм. — Я виказав удесятеро більший подив, ніж ти, і засипав капітана Гілла купою запитань. Коли ж нарешті я переконав його, що мені ця історія геть не відома, він пояснив, що на початку 1654 чи 1655 року, якщо його не зраджує пам'ять, на шляху вгору Чесапіцькою затокою від Піскатавея до острова Кент корабель капітана Салмона раптом натрапив на порожнє каное, що пливло, гнане вітром. Моряки припустили, що воно належало якомусь індіянину і його віднесло вітром і течією, та й не звернули б на нього жодної уваги, якби, пропливаючи зовсім поруч, вони не почули дивні крики, які лунали з нього. Капітану Салмону негайно ж про це доповіли, і він наказав судну лягти у дрейф і вислав шлюпку, щоб з'ясувати, у чому там справа.

— Бігме, Генрі! — сказав Ебенезер, затамувавши подих. — Невже це був ти?

— Так, хлопчик віком приблизно два чи три місяці, що лежав геть голісінький і ледь не помирав від холоду. Мої руки та ноги були перев'язані ремінцями з сириці, а на моїй шкірі маленькими червоними літерами, мов татуювання у моряка, було написано Генрі Берлінґейм III. Вони забрали мене на корабель…

— Стій, прошу тебе! Я маю якось засвоїти всю цю чудасію — ти, як качиний послід, немов з ясного неба впав. Голий, з татуюванням, присяй-бо! Його все ще можна побачити?

— Ні, воно вже давно стерлося.

— Але як так трапилося, що ти там опинився? Певно, що без злодійства там не обійшлося!

— Ніхто цього не знає, — сказав Берлінґейм. — Каное та ремінці з сириці вказували на те, що до цього мали бути причетні дикуни, але в тих місцях, наскільки мені відомо, немає жодного письменного дикуна, і моя шкіра та скальп були неушкодженими.