Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Почалася друга зміна. Зранку привезли дітей, розподілили по загонах і, давши можливість розібратися з кімнатами, вишикували всіх на лінійку.

Подібно до минулого місяця, спочатку дали слово Ксенії Олегівні. Періодично втручалася Галина Андріївна, розповідаючи, наскільки неперевершений табір і як неохоче їхатимуть діти наприкінці зміни. Все та ж передісторія про назву табору, плани та традиції, а також правила і заборони.

- Слухайте сюди, попереджаю в перший день, - від себе додала директорка. - Ніяких страшилок! Я працюю тут десять років, поки жива і всі мої вожаті теж. Ніяких месників табору і всякої нечисті не існує, маячня це все. І щоб ніякої зубної пасти на ваших обличчях не було. Це стосується всіх. І вожатих зокрема.

Ті, хто приїжджав уперше, уважно слухали, а ті, хто бував тут щороку, зітхали з нудьги. Адже в промові директорки ніколи не змінювався зміст, лише зрідка порядок слів і нові правила, які вона так любила вигадувати.

Інгрід стояла крайня і, користуючись можливістю, роздивлялася нових одногрупників. Альбіна вже знайшла подружок, і поки ті чіплялися до промови адміністрації, сама Альбіна, високо задерши голову, слухала директорку і слова зайвого не казала. Може комусь вона і здавалася надмірно самовпевненою, але в її погляді хоча б читалася повага до старших. У декого і цього не було, вони готові скільки завгодно знущатися з вожатих і одногрупників, аби показати іншим, які вони круті.

Ярослав теж встиг оточити себе однодумцями, котрі не сприймали захід належним чином. По один бік від нього стояв світловолосий кучерявий хлопчина в оливкових штанях і футболці з пандами.

З іншого боку хлопець трохи вище, з темним волоссям, у сонцезахисних окулярах, його засмага виділялася на тлі білої футболки. Інгрід не знала чи дозволено на такій урочистості ховати очі, але раз ніхто не причепився, напевно, можна. Не вбачаючи його обличчя повністю, вона чомусь була впевнена, що він дуже гарний. Краєм вуха слухав жарти Ярослава й решти хлопців, але також не відволікався від промови директорки та підняття прапора табору.

Оголосили другу зміну відкритою і нарешті дозволили дітям відпочити. Після обіду Христина з Діаною залишилися чергувати на кухні. Замести, помити підлогу та розібратися з посудом - усе як завжди.

- Пропоную додати в наші змагання ще одного учасника, - Христина нервово терла ганчіркою по столу, намагаючись відмити липку пляму, але все безрезультатно. - Я маю на увазі нашу улюблену і ненаглядну Галинку. Крутить нами як хоче, вказівки роздає, але сама при цьому жодного разу підлоги не мила.

- Хотіла б я на це подивитися, - погодилася Діана, стоячи посеред їдальні. - Може її на слабо взяти? Так просто вона не погодиться, а якщо програє, вибору не буде. Ми на відео запишемо.

- Треба спробувати, - Христина відірвалася на вібрацію телефону. Посміхнулася і почала щось писати.

Діана ходила з ганчіркою і витирала стару шафу зі скляними дверцятами, пройшлася зверху, де стояв горщик із квітами. Не бачила, що лежить на висоті у два метри, тож випадково зачепила. Їй на голову прилетіли якісь папки.

- Ай, землетрус, - пискнула Діана.

Христина кинула телефон і побігла на допомогу. Аркуші розлетілися на всі боки, вони разом зібрали їх і почали складати в одну папку. Не турбувалися, що все перемішається, ймовірно, ця знахідка нікому не потрібна. На стародавні папери з інструкцією з протипожежної безпеки хіба що жирні пиріжки розкладати, на більше вони не годяться.

- Ти як? - хвилювалася Христина.

- У нормі, - Діана потерла голову.

Поклавши папку на шафу, вона підійшла до столу. На цьому прибирання має закінчитися, Діана втомлено потерла лоб і опустила очі туди, де лежав телефон Христини. У відкритій переписці одразу привернули увагу сердечка, варто було б відвернутися, читати чужі повідомлення непристойно, а потім Діана помітила, що ця переписка не з Мішею. Там було інше ім'я. Вона відкрито витріщалася на повідомлення, де невідомий писав Христині, що сумує і чекає на зустріч, а Христина відповідала "трохи потерпіти" і тому подібне.

Діана не помітила, як подруга підійшла до столу. Теж зрозуміла, що так нерозумно попалася.

- Упс, - видихнула вона.

- Мені ж не здалося, це не Міша, - повторила Діана. Бачила на собі покірний погляд Христини, яка навіть не збиралася виправдовуватися. - Ти ще з кимось переписуєшся? Хоча чому він сумує... боже, Христино, ти зустрічаєшся одночасно з двома?!

Голос Діани пролунав голосніше, ніж зазвичай, вона не змогла приховати шок.

Тоді ж у дверях з'явилася Лариса. Рішуче йшла вперед, а на останніх словах застигла. Думала непомітно зникнути, але її побачили.

- Ну ти, подруго, даєш, - вона похитала головою.

- Так, стоп! - Христина махнула руками. - Давайте ви мені швидко скажете все, що думаєте, і пропоную більше ніколи не зачіпати цю тему.

- Тобто ти й справді зустрічаєшся з кимось, окрім Міші? - насилу вірила Діана. - І ти з ним теж спала? Як давно?

- Трохи довше, ніж із Мішею, - тихо пояснила вона, підійшовши ближче. - Так незручно вийшло. Ми з Віталіком почали зустрічатися пару років тому, на моїй роботі познайомилися, а потім я в табір поїхала і зустріла тут Мішу, ну ви пам'ятаєте, як усе починалося, я просто не змогла вибрати. У підсумку було безглуздо зізнаватися комусь із них, та і я сама ще не визначилася.