Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

щоб зустрітися з нею. Отримавши мандат від канадського уряду, священник закінчував готувати рапорт про умови утримання в’язнів і користувався відвідинами таборів, щоб відпускати гріхи в’язнів і служити меси. Микола попросив його втрутитися й поговорити з Оленою, яка відмовлялася жити під одним дахом зі своїм чоловіком. Така поведінка суперечила моральності, вважав він, і була поганим прикладом для оточення. Насправді ж, глузування інших в’язнів із його сина надокучили батькові сімейства.

— Дитя моє, — сказав священник, відвівши її вбік, — прошу вас повернутися жити до вашого чоловіка. Ваш чоловік припустився помилок, але вашим обов’язком як доброї християнки є вибачити його. Тижневе перебування в карцері примусило його замислитися, і я отримав від нього слово, що віднині він поводитиметься з вами як чоловік відданий і ставитиметься з повагою.

Олена хотіла заперечити, що Петра закрили через спекуляцію алкоголем, а не через зґвалтування, за яке він не був взагалі покараний. Однак вона не могла відкрити суть свого шлюбу, не зізнаючись у непоштивості щодо Церкви, тому вирішила промовчати. А ще радше тому, що тон, яким говорив до неї пастор, без сумніву, красномовно підтверджував, що це наказ, а не порада. Вона була нажахана однією думкою знову побачити свого ґвалтівника й співіснувати з ним.

Роздратована поведінкою сина, але соромлячись обговорювати її з Оленою, Ліна теж прийшла зустрітися з нею. Вона запросила її разом прогулятися, щоб поговорити.

— Я запевняю вас, що стежитиму, аби Петро дотримав слова і тримав відстань. Менделі й Новаки розуміють, що у вашій сім’ї все валиться, тож не здивуються, якщо між вами буде дистанція. Толя буде радий, що Віталій повернувся. Йому бракує їхніх вечірніх розмов руками та їхньої гри в парчізі перед сном. Вони, ці два хлопчики, добре граються разом. І враження таке, що добре розуміють один одного!

Врешті Олена погодилася знову поселитися з Тефаняками, але для неї таке рішення стало перепоною. Вона вже не могла піти рано вранці разом з Абіґаль, щоб зустрітися з Александром. Вона боялася, що їм не вийде більше побачитися. Щодо Розен, яка мала б бути у них зв’язковою, то вона не була у Спіріт Лейку відтоді, як їхнє побачення першого вересня не відбулося.

А ще після її повернення до їхньої спільної домівки, здавалося, у Поліни виникли якісь підозри, вона весь час шпигувала. Вони ніколи не були великими подругами, але після пожежі в монреальській квартирі дівчина поводилася справді нестерпно, хоча Олена ризикувала життям, щоб витягти її з вогню. Можливо, Поліна воліла б померти, ніж жити з обличчям, вкритим рубцями.

Засмучена бачити її такою, Олена намагалася бути стриманою, не зважаючи на таке її неприємне ставлення, але Поліна ні на що не зважала. Вона з гіркотою згадувала, як Поліна зустріла її, коли вона повернулася від Фрайманів кілька днів тому.

— Мадам буде зобов’язана поводитися тихо. Все, вихиляси без чоловіка закінчилися!

Тож треба бути обачною щодо неї. На щастя, в будинку жили дві інші сім’ї: дитячі ігри, їхні сварки й вибухи сміху дуже розряджали атмосферу. Жінки разом куховарили, коли чоловіки працювали в таборі чи в лісі. Коли через погоду працювати на вулиці було неможливо, в’язні йшли в табір, де працювали на будівництві чи виконували інші завдання.

Чотирнадцятого вересня сонце знову показалося з-за хмар. Після двох тижнів негоди, які вони змушено провели в приміщенні, жінки в Ліллієнвіллі, нарешті, змогли визирнути надвір. Вони прали й вивішували білизну на довгих шворках у дворах.

Того вечора, сидячи на пеньку, Олена грала на скрипці. Це були миті спокою, які всі цінували. Граючи, вона вдивлялася в стежку в надії побачити, як нею йде Розен, коли раптом побачила Аранка. Його нерухомий силует на чорному коні вимальовувався на тлі помаранчевого неба. Зраділа, вона поклала інструмент у футляр біля ніг і гукнула Віталія.

— Там Аранк, — сказала вона. — Ходімо, поговоримо з ним.

Не чекаючи, коли сестра нарешті вкладе скрипку, хлопчина, розмахуючи руками, кинувся до свого індіанського друга. За ним ішла Олена в компанії Толі. Люди, які на своїх ґанках слухали імпровізований концерт скрипальки, були розчаровані, що музика перервалася. Вони подивилися на індіанця, довкруж якого вже скупчилася дітлашня, нетерпляче чекаючи, коли можна буде проїхати коло на його коні. В Ліллієнвіллі розваги були рідкістю, тож хлопчаки любили індіанця. До них нікому не було діла. Тефаняки не зводили очей з Олени.

Аранк зістрибнув із коня й радісно привітався з дітьми.

— Хочете покататися? — запитав він.

Він підсадив у сідло Віталія й Толю. А ще Стефана, старшенького Менделів, хлопчину дев’яти років, який часто з ними грався. Потім узявся за віжки й зробив із конем кілька кроків, щоб їх повеселити. Скориставшись нагодою, він шепнув пару слів Олені на вухо.

— Александр чекатиме на вас завтра, — проказав він їй, — вранці.

Микола підійшов, щоб зняти свого сина з коня. Двом іншим допоміг Аранк.

— Приїжджай іще! — попросив Віталій. — Я хочу довше покататися.

— Солдати не люблять, коли я кручуся поблизу, — відказав той, — та якщо зможу сховатися від них, то проїду тут.

Він застрибнув у сідло, попрощався з усіма й припустив коня галопом.

— Чого йому було треба? — занепокоївся Микола.

— Думаю, що він любить хлопців, а табір саме на його шляху, — відповіла Олена. — Тож він просто хотів розважити їх.

— Не можна довіряти цьому індіанцеві. Комендант заборонив йому тут бувати, — заявила похмуро Поліна.

Притискаючи футляр зі скрипкою до грудей, Олена покликала брата. Був час повертатися. Її серце вискакувало з грудей, а їй не хотілося, щоб Тефаняки запідозрили, що вона отримала якусь звістку. Тож вона лягла спати ще за дня.

— Шкода, що ми не живемо в індіанців, — прошепотів Віталій на сусідньому ліжку. — Аранк такий добрий!

Її маленький брат страждав від їхнього інтернування, яке все не закінчувалося. Грип, який він підхопив два тижні тому, змусив його три дні не підводитися з ліжка. Він важко видужував. Напади кашлю ще й досі будили його ночами.

— Тримай, — лагідно сказала вона, простягаючи йому рамку з трояндового дерева, — візьми фото наших батьків і попроси їх нам допомогти. Я впевнена, що ми скоро поїдемо звідси.

— Я можу прийти до тебе в ліжко? — благально мовив Віталій.

— Звичайно!

Олена посунулася, щоб він міг лягти. Дитина схудла, вона відчувала кістки під його фланелевою сорочкою. Щоб заспокоїти, Олена заспівала йому колискову Брамса, яку так любила їхня мати. Нарешті малий заснув. Занурившись обличчям у його волосся, Олена дозволила блукати думкам. Вона наперед