Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

При першому серйозному випробуванні Бет виявилася набагато відповідальнішою за своїх старших сестер. Бо Мег і Джо при перших радісних звістках про здоров’я батька настільки заспокоїлися, що визнали випробування закінченим. Вони були дуже задоволені собою, своєю поведінкою і загалом мали рацію. Помилка їх полягала лише в одному: вони заспокоїлися занадто рано.

І лише крихітка Бет, немов відчуваючи, що попереду їх чекає ще чимало тривог, намагалася тримати себе в руках і, наскільки могла, не давала забути старшим сестрам про невідкладні, на її думку, справи.

– Мег, треба відвідати Гуммелів, – сказала вона через десять днів після від’їзду пані Марч. – Мармі просила не забувати про них.

– Тільки не сьогодні, – відповіла Мег, влаштовуючись зручніше у гойдалці, – я дуже втомилася.

– Може, ти сходиш, Джо?

– О, ні, Бет, сьогодні так вітряно. А в мене ще нежить не пройшов.

– А мені здавалося, ти майже одужала.

– Це так! Саме майже. Я цілком можу гуляти з Лорі, але ще недостатньо зміцніла, щоб йти до Гуммелів, – зі сміхом сказала Джо.

– А чому б тобі самій не піти? – запитала Мег.

– Я ходжу туди щодня. Але в них захворів малюк, і я просто не знаю, що з ним робити. Коли пані Гуммель йде на роботу, за ним доглядає Лотхен, але йому стає дедалі гірше. Гадаю, тобі чи Ханні треба обов’язково сходити до них, – серйозно пояснила Бет.

Мег стало соромно, і вона пообіцяла завтра обов’язково відвідати Гуммелів.

– А зараз попроси Ханну приготувати їм що-небудь смачне і сходи сама. Тобі корисно зайвий раз побути на повітрі, – вибачаючись додала Джо. – Я б з тобою пішла, але… мені дуже хочеться дописати розповідь.

– Я теж втомилася, і голова болить, – зізналася Бет. – Ось я й подумала, що, може, хтось із вас сходить.

– Прийде Емі, вона і сходить, – тут же вирішила Мег.

– Ну, тоді я ляжу, поки вона не прийшла.

Із цими словами Бет лягла на диван, Мег зайнялася шиттям, а Джо продовжила писати розповідь.

Пройшла ще година, але Емі не поверталася. Мег піднялася нагору, щоб приміряти нову сукню, про Гуммелів вона вже геть забула. Джо настільки захопилася розповіддю, що взагалі не помічала нічого навколо. Ханна задрімала біля кухонної плити.

Бет встала, тихо пройшла до передпокою, одяглася, зібрала в кошик їжу й деякі дрібниці для дітей і вийшла на вулицю. Голова в неї, як і раніше гуділа, але йти було нікому, і, перемагаючи себе, вона вирушила до Гуммелів.

Додому вона повернулася пізно і так тихо піднялася нагору до кімнати матері, що ніхто не помітив її приходу. Лише через півгодини Джо щось знадобилося у маминій шафці, і вона з подивом застала там Бет. Дівчинка з розгубленим виглядом сиділа на скрині з ліками. Очі в неї були червоні, а в руці вона стискала пляшечку з камфорою.

– О Боже мій! Що трапилося? – скрикнула Джо.

Бет швидко витягла руку, немов просила Джо не підходити ближче.

– У тебе була скарлатина? – запитала вона.

– Так, звісно! Давно. Ми хворіли разом із Мег. А що?

– Тоді я можу сказати тобі… Джо, маленький помер!

– Який маленький?

– Дитина пані Гуммель, – схлипнула Бет. – Він помер у мене на руках ще до того, як пані Гуммель повернулася додому.

– Бідна! Ну й дісталося тобі. Звичайно, мені треба було піти самій, – сказала Джо і, опустившись у велике крісло пані Марч, посадила сестру до себе на коліна.

– Знаєш, Джо, я зовсім не злякалася, але це було так сумно. Я відразу зрозуміла, що маленькому стало гірше. Лотхен сказала, що її мама пішла за доктором. Я вирішила дати Лотхен хоч трохи перепочити і взяла дитину. Він спочатку начебто спав, а потім крикнув, здригнувся й затих. Я намагалася зігріти його, а Лотхен пробувала напоїти молоком. Але він ні на що не реагував, і я зрозуміла: він помер.

– Та не плач ти так, Бет. І що ж далі?

– Я сиділа і тримала його, поки не повернулася пані Гуммель із доктором. Він теж сказав, що дитина померла, а потім почав оглядати Міну й Генріха, тому що вони сказали, що в них болить горло. Він сказав: «Це скарлатина, мем, вам треба було покликати мене раніше». А вона йому сказала, що в них немає грошей на лікаря, ось вона й лікувала маленького сама, а тепер просить вилікувати хоч інших дітей, хоч заплатити їй все одно нічим. Одна надія на благодійне товариство. Тут він якось по-доброму посміхнувся, і всім стало трохи легше. Та все одно було дуже сумно, я не втрималася і трохи поплакала разом з пані Гуммель. Але тут доктор повернувся до мене і звелів негайно йти додому й випити ліки, інакше я теж захворію.

– Ні, ти не захворієш! – злякано закричала Джо, притискаючи до себе сестру. – Не треба, Бет. Якщо ти захворієш, я ніколи не пробачу собі! Що ж нам робити?

– Не турбуйся. Гадаю, в мене хвороба пройде в легкій формі. Я подивилася у маминому довіднику. Там написано, що все починається з головного болю. Болить голова, боляче ковтати і взагалі почуваєшся зле. Все, як у мене. Але я прийняла ліки, і мені вже краще, – сказала Бет, намагаючись виглядати якомога бадьоріше, хоч голова в неї просто розколювалася від болю, і вона не забирала холодної руки від палаючого лоба.

– Якби ж то мама була вдома! – вигукнула Джо.

Вона було взялася за книжку, але, прочитавши сторінку, знову уважно подивилася на Бет, а приклавши долоню до чола дівчинки, зрозуміла, що в Бет жар.

– Ти ж більше тижня доглядала за дитиною, – злякано сказала Джо. – І з іншими дітьми пані Гуммель спілкувалася, а вони теж, напевно, заразилися. Боюся, Бет, ти заразилася від них. Зараз я покличу Ханну. Вона краще за мене розуміється на хворобах.

– Тільки не пускай сюди Емі. У неї не було скарлатини. Я боюся її заразити. А в тебе й Мег вона не може повторитися? – занепокоїлася Бет.

– Гадаю, ні. Але мені байдуже. Нехай повториться. Так мені й треба! Це я послала тебе туди. Мені, бачте, хотілося дописати свою нісенітницю! – в розпачі сказала Джо й побігла на кухню порадитися з Ханною.

Почувши про хворобу своєї улюблениці, добра служниця миттю прокинулася й почала заспокоювати Джо. Вона твердила, що хвилюватися немає чого, всі діти хворіють на скарлатину, від неї