Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Світлана йде від мене раніше, ніж я збираюся виходити на репетицію.
Просто даю собі трохи часу перепочити і оговтатися, під приводом, що маю ще допомогти мамі.
Світлана не сперечається. Вона виглядає щасливою, від того, що нарешті змогла мені відкритися. Шкода, що розділити її почуттів я просто не здатна.
Коли підходжу до репетиційної зали, намагаюся вгамувати пекуче хвилювання. Я ніби ще сподіваюся на щось, що може виправити ситуацію.
Сподіваюся, але на ділі все відбувається ще гірше.
Приходжу, коли всі вже перебувають у залі. Тільки наш хореограф трохи затримується.
Рома одразу вловлює мене поглядом, як і я його.
— Привіт, — вітаюся, наблизившись до нього.
І мені раптово здається, що змінилося абсолютно все. Він навіть дивиться на мене тепер якось інакше. Чи я просто накручую себе?
На щастя, цілувати в щоку не тягнеться — я ж бачу, як за нами збоку спостерігає Свєтка. Їй би подібне точно завдало болю.
"Це добре! Однозначно!" — вмовляю сама себе, аби не звертати увагу на це щемливе відчуття в грудях.
— Привіт, — відповідає тим самим Рома. — Є розмова, Ілоно, — заявляє слідом.
— Яка? — закушую губу і незрозуміло витріщаюся на нього.
Чому його поведінка так різко змінилася?
Кидаю погляд на Світлану. Може, вони все-таки вже встигли поговорити і помиритися?
— Потрібно сьогодні зустрітися ввечері, — ставить мене перед фактом.
Хочу придумати відмазку і причину, через яку зможу йому відмовити і натякнути, що нам більше краще не бачитися, але...
— Закінчимо сьогодні з усіма питаннями до проєкту, — твердо заявляє він. — Боюся, потім у мене не буде часу.
Його слова змушують повітря завмерти в легенях, а мені буквально зануриться в якийсь вакуум, у якому я чую лише гучний такт свого серцебиття.
— Можемо не закінчувати, якщо ти не маєш часу, — хочу, щоб мій голос звучав так само суворо і твердо, але, всупереч, чую лише мляві нотки.
— Ні, для тебе ж це важливо, — нагадує він. — І я не кидаю справи на півдорозі.
У мене більше немає часу з ним сперечатися, бо в цю мить до зали заходить наш хореограф, Іра. І заходить не сама, а з Олею.
На заняття вона ще не ходить, і навряд чи вже з'явиться до кінця року.
— Усім привіт, хлопці! — оглушує вона своїм радісним і чітко поставленим голосом. — Чудова новина! В Олі була лише тріщина. Перелом — це помилковий висновок невмілого лікаря. Тому вальс Оля танцювати буде!
Мене трохи вражає, що на заняття вона так і не повернулася, а вальс танцювати буде. Але не дивно, адже Іра — це її персональний тренер, і явно покладає на свою ученицю великі надії. Вірить у неї навіть після недавньої тріщини кістки. Усім би таку підтримку.
— Але ж у нас усі чітко по парах поділені, Іро, — заявляє одна з моїх однокласниць.
Вона дуже недолюблює Олю, тому вирішує поставити ту на місце в такий спосіб.
— Так, я знаю. Але до перелому Оля була в парі з Ромою, тому вважаю, що потрібно дати їм змогу самим розв'язати цю проблему й ухвалити рішення, чи хочуть знову встати в пару, — дещо зніяковіло заявляє Іра.
Звичайно ж. Куди там ввічливо обійтися з моїми почуттями, коли йдеться про її кохану Олю.
Вона мені навіть подобалася, як професіонал своєї справи. Але як людина, виявляється, викликає лише огиду.
У цю саму секунду інформація, що навалилася мені на голову за день, досягає свого піку.
Усі почуття починають горіти і закипати яскравим полум'ям усередині.
І мені великих зусиль варто, щоб стримати цю бурю.
— Не потрібно нічого обговорювати, — заявляю голосно, чим привертаю загальну увагу. — Я якраз збиралася відмовитися від вальсу. Не хочу працювати з хореографом, який настільки не має поваги до людей, з якими працює.
Я не чекаю жодної відповіді, бо почувши хоч що-небудь, відчуваю, вибухну.
Фурією вилітаю із зали, стукнувши дверима наостанок.
Уже опинившись на півдорозі до будинку, злість змінюється безсиллям і жалістю до самої себе.
Я починаю ревіти.
Сльози самі котяться з очей і застилають їх пеленою.
Майже наосліп добираюся до будинку. Зачиняю за собою двері і, спускаючись по них на підлогу, починаю ревіти захлинаючись.
Звизгую, коли моїх плечей торкається хтось сторонній. Я була впевнена, що перебуваю сама, і вдома в цей час уже нікого не має бути.
— Ти чого, Ілонко? — Нік сам сідає на підлогу і притискає мене до себе, погладжуючи по голові. — Хто тебе образив?
Я вперше чую в його голосі такий явний страх, від чого різко заспокоююся.
Сльози продовжують скочуватися зі щік, але ця вже не схожа на істерику.
— Ні, ні, — хриплю я. — Я просто сама дурепа.
Ми сидимо так ще трохи, поки я не заспокоююся, а потім Нік веде мене до своєї кімнати. Садить на своє ліжко й обмотує в махровий плед.
Мабуть, помічає, як від пережитих почуттів мене пробирає озноб.
Сам іде ненадовго і повертається з двома ароматними чашками какао.
На губах з'являється, хоч і сумна, але усмішка.
— Дякую тобі, — вкладаю в цю подяку всю щирість, на яку тільки здатна.
— Не відвертишся, — брат сідає поруч. — Розповідай усе. Вважай, що сьогодні я твій особистий психолог.
— Ти впевнений? — трохи зніяковіло запитую я, відчуваючи, що мені б це й справді не завадило.
— Інакше ти ніяк не вийдеш із цієї кімнати, Ілоно, — ставить перед фактом Нік. — І пам'ятай, я завжди знаю, коли ти брешеш.
— Гаразд, перевіримо тебе на міцність! — приймаю цей виклик. — З чого почати... Може, з того, що я багато років думала, що закохана в твого найкращого друга?
— Нічого собі, — вигукує брат. — Невже розлюбила Вітьку?
— Що? — округляю очі. — Ти знав?
— Я ж кажу, Ілоно, немає сенсу намагатися мені брехати. Ти росла на моїх очах.
— Значить, і він теж знає? — приходжу до невтішного висновку.
— Ні, — одразу відповідає брат. — Може, здогадується, але нічого не каже. Можу сказати з боку, що ти ніколи не видавала своїх почуттів до нього будь-яким чином. Хіба що поглядами в ті моменти, коли він на тебе не дивився.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон», після закриття браузера.