Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

  Глава 18

- Доброго ранку Віро, чудово виглядаєш! – цілком життєрадісний Жидкін в діловому костюмі пружно зайшов у свій кабінет.

- Дякую, Дмитро Валентинович, - ввічливо відповіла Віра, не знаючи чого далі очікувати від свого начальника. Той дивився на Віру трішки задумливо і оцінюючи, нарешті спитав:

- А скажи, Вірочко, приміром якби тобі довелось обирати на кого працювати, на мене чи на Волкова, ти б кого обрала?

- Вас, - не роздумуючи відповіла Віра. А що, про Волкова вона вже склала враження, працювати з ним пліч-о-пліч і далі було б аж надто важким випробуванням для Віриних нервів.

- Розумничка, - посміхнувся Дмитро. – І раз така справа, то треба б тебе навантажити роботою, щоб всілякі романтичні думки в твою гарненьку голову не лізли.

І навантажив. Як і обіцяв. Під здивовані погляди інших працівників офісу, які звикли, що помічниці фінансового директора радше для краси сидять, Віра носилась офісом кілька годин. Там забрати, там підписати, там зареєструвати.

З Антоном Павловичем вона ні разу не перетнулась. Було млосно і тоскливо від цього. На щастя Жидкін придумував все нові і нові доручення, тому особливо рефлексувати по втрачених почуттях Вірі було ніколи. Варто було їй в черговий раз зайти до Дмитра Валентиновича з новою текою розсортованих наказів. Як він вручив їй повний файл актів звірки розрахунків.

- Підеш у міську раду, нам треба як найшвидше підбити підсумки діяльності по третьому кварталу, - пояснив керівник, стукаючи пальцем по документах.

Віра підхопила документи, відмічаючи що вже скоро й обід. Ніби читаючи ї думки Дмитро Валентинович розпорядився:

- Віднесеш документи в житлово-комунальний відділ виконкому, пообідаєш, а потім забереш їх в фінансовому відділі у них же. Повернешся вже з підписаними примірниками, ясно?

Вірі все було зрозумілим.

Після того як вона пішла, в прийомну зазирнув Волков. Жидкін побачив Антона крізь щілину в навмисно нещільно зачинених дверях, і вийшов до партнера.

- Мене шукаєш?

- А де Віра? – крутячи між пальців чорну флешку запитав Антон.

- Навіщо тобі моя підлегла? – не дуже приязно запитав Дмитро. Відмітив, що Антон має такий самий похнюплений погляд як і Віра з ранку.

- Здається ця справа тебе не стосується, - як завжди спробував розіграти таємничість Антон. Дмитра дратувала ця його неприступність ще з університету. Що за звичка все тримати в собі? Зараз Дмитру здавалось, що це від того, що у Антона не було братів чи сестер. От був би у нього хтось типу Вєніка, давно б розучився створювати секрети на рівному місці.

- У вас стосунки з Вірою? – не довго думаючи Жидкін вмостився на Вірине крісло.

- Ні! – різко відповів Антон, вимушений дивитись на Дмитра згори вниз.

- Тоді мене стосується твоя справа до моєї підлеглої, - кивнув Дмитро. – І знаєш що? Тримайся від неї подалі. Я бачу ти нею вже награвся, тож нічого мені розлагоджувати робочий процес. Дівчина з ранку прийшла похнюплена! Я її пів дня всякими дурними дорученнями засипаю, щоб вона про тебе не думала, у мене скоро фантазія висякне що ще придумати, а тут ти прийшов всі мої старання зводити нанівець?

- А що це ти так про неї дбати надумав? – Антон ледь не зламав пластиковий корпус флешки. Його лютило те, що Віра страждає, і те що інший чоловік взявся її заспокоювати. Не так він собі уявляв учора сьогоднішній день. В його уяві вони мали розійтись спокійно і без сварок, йому б мало спокійно працюватись, а Віра б мала бути щасливою, що він подбав про її почуття, і …і що?

- Бо Вірочка не якась пустоголова, - охоче пояснив Дмитро. – Вірочка цінний кадр. А я в такій ситуації, що не маю права розкидатись сумлінними працівниками. Та і взагалі, я залишаюсь при думці, що між нами ще може колись щось бути, - вже гать нахабним тоном додав Жидкін, з мстивим задоволенням відмічаючи як червоніє Антон Павлович. Хто б знав, що грати на чужих нервах так приємно?

- Це ми ще подивимось ЧИЙ вона цінний кадр, - Антон виділив слово «чий», і побачив як переможно заусміхався Дмитро.

- Дівчина зробила свій вибір, Віра залишається зі мною, ти в прольоті.

Антон вибіг з прийомної фінансового директора розлючений і збентежений. Як працювати в таких умовах? Як не думати про те, що зробив боляче дівчині, яка йому довірилась?

- Ти Віру не бачив? – перехопив Антон Олега в коридорі.

- Понесла мої акти в ЖКХа, - відповів бухгалтер. – Дмитро Валентинович геть здурів – ганяє бідну дівчину цілий день як навіжену. Вона ледь не плакала, сказали б йому щось, Антоне Павловичу?

- Скажу! – буркнув Антон, розуміючи що геть не Жидкін причина поганого Віриного настрою. Ну от тільки почуття провини йому не вистачало.

Антон закрився в кабінеті, спробувавши працювати, треба було до чекати з обіду Тамару Олексіївну, і Віру побачити. Спробувати їй все пояснити. Знову робота не лізла Волкову. Вперше в житті бізнес не був у нього на першому місці. Всі його думки займала дівчина з горіховими очима.

Віра повернулась до офісу близько третьої години. Чекати акти у виконкомі довелось довго. Дівчина спочатку сиділа в приймальні, потім працівниці пожаліли її, і записавши номер телефону порадили йти по своїх справах, а як все буде готово пообіцяли їй зателефонувати.

Віра далеко не пішла. Гуляла в сквері біля міської ради. Навколо було похмуро, сонце переховувалось за низькими хмаринками,  листя лежало під ногами прибите до землі ранковим туманом, здавалось ось-ось піде дощ. А на дитячому майданчику по при сиру погоду бавились діти. Прогулювалась  різнокольоровою алейкою дамочка з довгою клишоногою таксою. Собачка сунула гостру мордочку то до урн із сміттям, то, з гучним чмихом, до острівців хризантем, вичитуючи одній їй зрозумілі послання.