Читати книгу - "Останній спадок"

гадала тоді наївна Аманда Ворд. Може, якби не конкурентна жага порівнятись або навіть обійти в кар’єрному зростанні чоловіка, жінка давно полишила б «Ізраéль». Та з роками стосунки в шлюбі втратили навіть кволий вогник закоханості, і єдине, на що тепер було спроможне подружжя, — це раз на два дні зв’язуватися по Skype та мовчки стежити за боксерською кар’єрою дев’ятнадцятирічного сина Томаса.

— Дозвольте провести. — Майк Шаффілд трохи зам’явся, прикушуючи повну губу й весело поглядаючи на Аманду.

«Господи, так! Якби ж ти ще й забрав мене звідси, я була б надзвичайно вдячна…»

— Будь ласка, — повела жінка рукою праворуч від себе, і вони так повільно, як це було можна, закрокували до ліфта.

* * *

— Sit down[77].

Білл Гендерсон указав своєму прес-секретареві на вільне місце за овальним столом. Затемнені вікна невеликої конференц-зали ледь-ледь пропускали тьмяне вечірнє світло з вулиць вашинґтонського передмістя. Присутніх огортала півтемрява, нагадуючи про непередбачуваний норов директора та про аж ніяк не веселу нічку, що невідступно насувалася на їхні голови. Після виклику боса кожен зрозумів: про сон на сьогодні можна забути.

Аманда роззирнулася, кивком голови привіталася з колегами й сіла на найближчий до Гендерсона стілець — із цим проблем не було, адже всі воліли триматися від боса якнайдалі. Вона витягла із сумочки товстезного записника, ручку та приготувалася слухати. У приміщенні з такими самими здивованими та настороженими виразами облич сиділи ще п’ятеро. Усі жадібними поглядами пасли Гендерсона.

— Шановні, — почав той, — і не дуже. Прошу слухати мене та не перебивати. Усе, що мені сьогодні від вас треба, — оперативне виконання ваших обов’язків.

Присутні одностайно німували.

— Отже, — Білл витримав театральну паузу й відразу продовжив (він смакував такими моментами). — Стосовно української справи. Усі помітили, що Ґреґор Бойд сьогодні не з нами. Він змушений особисто зайнятися Підгірським, оскільки в справі виник неочікуваний поворот. Ми підозрюємо Мелані Маєрс у «державній зраді», відповідно не певні, чи не стався через неї витік інформації, тож повинні інтенсифікувати процес. Італієць Вінченцо Аллеґро, один із виконавців, упорався зі своєю роботою. Сьогодні ми відрядили на його розшуки агентів, проте результат маємо невтішний: італієць зник, залишивши по собі поціновувача гівна та підкинуту до його кишені картку micro-SD.

Усі перезирнулися, не розуміючи, про що йдеться, та уточнити не стало духу нікому. Аманда Ворд раз по раз дещо занотовувала до свого записника.

— «Коли настане час, я сам з вами зв’яжуся» — ось про що йшлося в кількасекундному ролику того італійця, — пояснив Гендерсон. — Відео знято незадовго до вильоту в одному з кафе аеропорту Ciampino в Римі. Він чекав на нас.

— Що це означає? — не витримав Рамірес.

— Те, що ми досі не знаємо, чи варто довіряти Вінченцо Аллеґро. І що найгірше — коли ми робитимемо зайві рухи, можемо отримати неочікувані наслідки. Саме тому я й відрядив Бойда до Львова стежити за всім ізсередини. Якщо все складеться чудово, маємо бути готові.

— Раміресе, налагодь стеження за ось цими людьми. — Гендерсон підсунув чоловікові аркуш із переліком імен і довгими рядками цифр навпроти кожного. — Глобальне. І якщо я кажу «глобальне», це означає, блядь, глобальніше нікуди.

— Зрозумів, — кивнув Рамірес.

— Dick, — гукнув Гендерсон голові підрозділу програмного забезпечення виконавців.

— Так, сер.

Лі Діксон ледь не тремтів від звертання боса. Страх, повага та гнів змішалися в одному казані емоцій. Чоловік досі не міг зрозуміти, що забув на такому важливому зібранні якийсь зачуханий програміст.

— Опрацюй якомога більш ретельно Мелані Маєрс і Вінченцо Аллеґро. Дістань усі файли з їхніх комп’ютерів, їхню переписку й так далі. Треба перевірити їх на можливість співпраці.

— Гаразд.

— Дональде, — погляд Гендерсона вп’явся в чоловіка міцної статури з короткою світлою стрижкою та найбільш упевненого з присутніх, — запускай аналог проекту Istanbul.03. Нехай твої хлопці підготуються якнайкраще. Цього разу все має бути обережно, але дуже голосно. Деталі надішлю за годину.

— Це трохи раніше, ніж ми планували, — спробував висловити сумнів Дональд Руфус, однак одразу випростався. — Я поговорю з хлопцями.

— А ти, Амандо, потурбуйся, аби всі великі європейські й американські ЗМІ були напоготові. Скеруй їх у правильне русло, підкинь кілька кісточок, аби привернути увагу. Жодна людина не повинна нічого пропустити. Також про всяк випадок підготуй прес- конференцію щодо того нью-йоркського зі зброєю. Якщо бити, то відразу всіма флангами.

— Так, містере Гендерсон.

— І гадаю, не варто нагадувати про абсолютну конфіденційність ситуації. Не будьте Маєрс.

— Так, — кивнула жінка, а за нею й усі решта.

— З твоїм любим другом охоронцем інформацією не ділитися! Інакше полетять голови в обох.

Аманда зашарілася від згадки про Майка Шаффілда й уваги присутніх. На неї дивилися хто з осудом, хто зі співчуттям, але жоден не глянув із підтримкою. «Жити стає набагато веселіше», — подумалось Аманді.

— Поки вільні, — кинув Гендерсон. — Сподіваюся, вам зрозуміло, що відтепер кожен мусить завжди бути на зв’язку. Якщо я кажу прибути негайно, усі прибуваєте негайно. Кажу щось зробити — виконуєте швидше, ніж перднете.

Чоловіки ковтали слину, побоюючись, чи не роблять це надто голосно.

— Back to work![78] — гаркнув Білл Гендерсон й енергійно заплескав у долоні.

Не чекаючи на повтор наказу, усі вибігли із зали, мов навіжені, залишивши боса на самоті. Гендерсон важко потер обличчя долонями та сперся ліктями на стіл. Очі пекло від недосипання. Упродовж останніх днів він майже не спав. Це його лякало найбільше.

13

Львів, Україна. 13 вересня, 2015 рік

Праворуч стояв чорний і громіздкий восьмимісний Ford Galaxy. Моє тіло струсонув мандраж, поволі заступаючи відчайдушну сміливість. Я все ще вагався, чи вдалою ідеєю було погодитися на зустріч із цими людьми.

«Дупа буде або зараз, або трохи згодом, то чого боятися?»

Заштовхавши руки до кишень, — а тільки так вдавалося приховати їхнє відверте тремтіння, — я підступив до автомобіля. Задні дверцята відразу розчахнулися, і з авто вийшов чолов’яга в чорних штанях, білій сорочці із закасаними рукавами й дорогим золотим годинником на зап’ястку. Середній зріст, коротко підстрижене русяве волосся й дрібна щетина на щоках, підборідді й шиї — від самого його вигляду ставало млосно. Чоловік показав рукою вглиб авто й промовив:

— Сідай.

Це був не той чоловік, який розмовляв зі мною телефоном. Його українська звучала чітко й виразно, без будь-якого акценту.

Я опинився на середньому сидінні другого ряду в оточенні кремезних чоловіків: двоє сиділо з обох боків від мене, а ще двоє — позаду. Чомусь усі вони скидалися на колишніх військових: їхні обличчя не були спотворені