Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Радіє й непокоїться, пане мій, — відповіла йому дружина. — Піди подивись… бодні, засіки й комори — все спорожніло… В нас усього на кілька днів залишилось хліба й борошна… ото й усе…

Господар усміхнувся.

— Не шкодуймо за тим, що віддали гостям; як то кажуть, віддане повертається з лихвою. Аби тільки закінчилась війна!

Глянули обоє в бік Гопла: на вежі палав огонь, а в долині, скільки око сягало, розташувались табори повсталих кметів; між багаттями сновигали людські тіні.

IX

Тут ми змушені з нашою розповіддю трохи повернутися назад.

У тому місці, де пілігрими, йдучи до храму, переправлялись на острів Ледницю, на високому березі над самим озером стояло кілька халуп, і перша скраю належала гончареві Міршу. Гончаря і його хату люди добре знали з усього околу, бо ніде більше, а тільки в Мірша купували горшки, миски, урни та всілякий інший глиняний посуд. Його батько, дід та прадід ліпили, крутили та випалювали горшки, переважно жертовні; ще прадід їхнього прадіда, що примандрував сюди, знав це ремесло. З того часу всі Мірші з покоління в покоління були гончарями. Час минав, їхній рід розростався, але ніхто з них не хотів займатись іншим ремеслом — так любили й шанували гончарство, — отож вони розселилися по навколишній місцевості, там, де знайшли кращу глину, і жили собі з глини і свого мистецтва.

Главою цієї численної родини вважався старий Мірш. Був він таким заможним, як ніхто з кметів; подейкували, що йому вже давно можна було б і не ліпити горшків, — мав він з чого жити, та ще й в достатку. Проте старий не залишав свого ремесла, надто любив гончарство і пишався ним. У печі — як не в одній, то в другій — завжди топилось, і не було такого дня, щоб Мірш не сидів за коловоротом і не робив чогось. Опріч хати, в якій він мешкав, і комор, повних-повнісіньких усякого добра, у Мірша була велика шопа. Хто заходив туди, не міг надивуватися достатку і чистоті. Щоправда, шопа була сплетена з хмизу і лише знадвору обмазана глиною, але посередині був тік, добре втрамбований як долівка в хаті; до стовпів були прикріплені дошки, на яких рядами, один біля одного, стояли дзбани, горшки, кубки, миски різного розміру, маленькі тарілочки, гусочки та інші пташки й кульки для дитячих ігор. Все це, пофарбоване в чорний, жовтий та білий кольори, було перед очима у покупця, отож кожен міг вибрати, що хотів.

Усі добре знали, що Мірш ніколи не поставить на полицю і нікому не продасть надтріснутого горшка. Він сам перевіряв їх, і якщо котрий з них не дзвенів як слід, не озивався веселим звуком, жбурляв його на купу. Біля печі лежала величезна купа такого череп'я — на неї ще діди кидали посуд, що не витримав вогню і вийшов із тріщиною чи з якимсь іншим ганджем.

Мірш знав, які для кого робити урни, а вже покришки до них були різні, на вибір; на деяких, як це увійшло у звичай на Помор'ї, він виліплював щось на зразок людського обличчя, вкладаючи в очі зернинки бурштину, а у вуха — металеві кільця. Рука в старого була надзвичайно вправна: коли він брався виводити паличкою на м'якій глині обідок, здавалося, що і з заплющеними очима міг це зробити, — пальці самі в нього бігали. Тільки-но Мірш сідав, у нього тремтіла рука, але під час роботи вона знову набирала сили. Як і його прабатьки, він ніколи не забував ставити на дні горшків святий знак вогню, ще з давніх-давен перейнятий гончарями в чужих краях.

Жив з ним старший син, якому мала перейти у спадщину піч і коловорот, коли старий навіки заплющить очі. Його, як і батька, звали Міршем. Була з ними і наймолодша дочка, Міля; старші вже повиходили заміж. Жінок своїх старий давно втратив; а було їх у нього дві водночас; після того, як вони померли, не хотів більше одружуватись, хоч і легко міг це зробити, бо в хаті всього було вдосталь і всі знали, що до своїх жінок ставився він людяно.

Глянувши на нього, відразу ж можна було помітити, що він не проста людина. Коли сидів, згорблений, сивоволосий, вдивляючись у свою глину й безперервно працюючи руками — замислено й мовчазно, але тільки-но він вставав, випростовувався, підносив голову і показував високе світле чоло й жовте зморшкувате й поважне, ніби в пророка або гусляра, обличчя, люди ще здалека йому вклонялись. Усі запевняли, що він знав більше, ніж говорив, і що не тільки ліпив горшки, а й знався з духами й бачив потойбічний світ. Приходили до нього за порадою, і тоді, за звичкою, він примушував говорити, а сам мовчки слухав; довго доводилося чекати на його відповідь; та ось, нарешті, він відповідав — коротко і мудро, так, що вже більше не треба було розпитувати, лише розібратися, вникнути в суть слів його і в те, що вкладалось у них. Іноді здавалося, що говорить він ні в тин ні в ворота, але потім з'ясовувалось, що в його словах приховувалась велика й пророча мудрість.

У святкові й буденні дні люди, прямуючи на Ледницю, до храму, затримувались коло Міршової хати; навіть прийшлі здалеку часто тут купували посуд, особливо для померлих.

А вибрати було що, починаючи з горшка, виліпленого з глини, змішаної з піском, товщиною в півдолоні, і до того ж тяжкого, що його ледве піднімало двоє людей, і кінчаючи такими, котрих по кілька штук можна було засунути в кишеню або сховати за пазуху. Часом, коли старого охоплювала фантазія, ліпив він крихітні посудинки, і хоч вони були нікому не потрібні, витрачав'на них цілі дні; пригладжував, мастив, довбався паличками, окремо випалював і ставив їх не в шопі, а в хаті й нікому не давав. Люди навіть подейкували, що він, мабуть, здитинів, бо інколи бавився ними, мов дитина: брав у руку, крутив, здмухував пил, дивився й усміхався до них. Мало не розмовляв з ними. Може, й глузували з нього, та він зовсім на це не зважав.

Якось — ще до того, як у кметів почалася війна з князем, — десь після Купали, Мірш відпочивав на березі озера під старою вербою. Дерево це, невідомо чому, він здавна любив. Воно