Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

Що ж до Андрія, то він не плакав (бо лити сльози чоловікам не годиться), але мовчки тужив за своєю нареченою, одружитися з якою йому так і не судилося. Відслуживши в армії авіаційним техніком, він не дослухався до дружніх порад майора Осьмініна і не вступив до КВІАВУ (себто до колишнього КВІРТУ), а влаштувався працювати на завод штампів і прес-форм. Учинив так, бо завжди пам’ятав, що є сином розстріляного ворога народу. І якщо офіційна точка зору на роль і значення «кривавого зрадника» Станіслава Косіора для Країни Рад поступово пом’якшувалася, то що думали про його особистого тілоохоронця – хтозна…

Тому-то Андрій і не пішов до військового училища: бо раптом тамтешні «особісти» перевірять його документи як слід і виявлять, що Федір Леонтійович Сивак загинув зовсім не під час Фінської війни?! Натомість ретельно перевіряти документи робітника-ливарника… Та кому воно треба?!

Отож написавши в анкеті те, чого навчила мати, Андрій Федорович Сивак трудився настільки зразково й ударно, що через пару років став парторгом ливарного цеху свого заводу! Здавалось би, завидний наречений… Але пов’язувати свою долю з якоюсь конкретною дівчиною молодий пролетар не поспішав усе через той самий огидний внутрішній страх. Обручка – не рукавиця, дружина – не дівиця: ти їй душу відкриєш, розкажеш про розстріляного батька… а вона тебе в КДБ закладе, а разом з тобою – ще й маму з сестрою?! Е-е-е ні, це нікуди не годиться!..

Цей страх повсякчасно підігрівала його матір, яка дуже довго боялася переїжджати до Києва – бо раптом хтось тут упізнає колишню дружину особистого тілоохоронця товариша Косіора?! Коли ж нарешті наважилася – то оселилась на віддаленій «куркульській» Куренівці й намагалася за її та Пущі-Водиці межі носа не висовувати. Ну, хіба що в крайньому разі до Лісників з’їздити, де вони всі жили до 1946 року…

Коротше, сімейство Пустовгарів трималося відокремлено від інших, наскільки це було можливо. Сама Гапка ніяких подружок собі не заводила й дітям не рекомендувала. Що ж до Вікусі Шибчак, то з нею спочатку обережно потоваришувала сестра Лідка, а потім якимись своїми інтуїтивно-жіночими методами перевірила мама. І вже після того, як Гапка натякнула синові: мовляв, усе гаразд, ця не видасть, – лише тоді Андрій почав дуже обережно залицятися до неї. Лідка допомагала їхньому зближенню зі свого боку. І все між ними йшло добре, рівно і гладко… Не знали вони лише, що з майбутнього на них насувається сьогоднішній понеділок, який безжально прибере з життя Вікусю.

Отож оплакуючи наречену разом із Лідкою, Андрій тужив також над власною злою долею. Якщо він цю кандидатку в дружини відшукав з такими труднощами, за посередництва одразу ж матері й сестри, то що ж буде з наступною?! Де і як її шукати?!

А може, йому загалом судилося холостякувати до кінця днів?..

Ох, горе, та й годі!..

«Перший відділ» Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР, Київ, 14 березня 1961 року

– А-а-а, товаришу Буштинець!

– Так, це я. Викликали?

– Заходьте, будь ласка, і сідайте.

– Маючи справу з вашим відомством, краще чути «присядьте»…

– Товаришу Буштинець, давайте будемо серйозними, гаразд?

– Гаразд. Я вас слухаю.

Трохи помовчавши і переконавшись у серйозності настрою візитера, господар кабінету продовжив:

– Отже, товаришу Буштинець, нагадую вам про умову вашого переведення з Каховського заводу металоконструкцій, а нині – Каховського заводу електрозварювального обладнання сюди до Києва на роботу в провідну науково-прикладну установу республіканської Академії наук. Отже, що це за умова?.. Нагадайте, будь ласка.

– Плідна всебічна співпраця з вашим відомством і виконання всіх ваших вимог, – намагаючись виглядати якомога серйознішим, відповів він.

– Товаришу Буштинець, ви мені тут не корчіть мармизяки, будь ласка! Це вам ніяк не личить.

– Нічого я не корчу. Просто намагаюсь виглядати серйозним.

– А ви просто розслабтеся. Гаразд?

– Гаразд.

– Ну, отак вже краще… Отже, як вам відомо, вчора в Києві сталася така собі невеличка надзвичайна подія. Сподіваюсь, ви чули про неї?

– Авжеж, чув. По радіо передали про дванадцять загиблих, потім уточнили, що загинуло десятеро людей.

– Так, усе вірно. А чи не підкажете, скільки загинуло насправді?

– Десятеро людей, як і передали по радіо.

– Ви впевнені в цьому?

– Так, авжеж.

– От і прекрасно. В цьому контексті дуже просимо вас: якщо хтось із співробітників відділу, в якому ви працюєте, казатиме про десятки загиблих… я вже не кажу про сотні чи навіть тисячі…

– Я маю повідомити про це вам, вірно?

– Так, товаришу Буштинець, все ви вірно розумієте. Інакше ризикуєте опинитися навіть не в Каховці на своєму КЗЕЗО, звідки вас перевели сюди, а значно, значно далі на північному сході СРСР. Ви ж туди не хочете?

– Не хочу. А скажіть…

– Що саме?..

– А якщо про це говоритимуть не в нашому відділі, а десь іще, в якомусь іншому місці – мені теж вам доповідати?

– Ви зробите цим неоціненну послугу нашій Батьківщині! До речі…

– Так?..

– Як там ваш диплом просувається?

– Добре просувається.

– Ну, ото й добре, що добре! Сподіваюся, невдовзі ставши інженером, а згодом і кандидатом технічних наук, ви доведете, що гідні називатися сином свого батька – Пилипа Маркіяновича Буштинця. На сьогодні все, питання вичерпане.

Район стадіону «Спартак», Київ, 16 березня 1961 року

Коли ківш екскаватора розірвав навпіл черговий жіночий труп, екскаваторник навіть не зупинив роботу. Вже звик, отак! А ще позавчора хлопці від такого непритомніли… Отже, Назара покликали дарма. Розпорядник робіт тільки рукою махнув: мовляв, усе гаразд – можеш іти туди, де твоя присутність потрібніша.

Проте Назар залишився на місці. Бо якщо нижню частину жіночого трупа разом із порцією землі екскаваторник вивантажив до кузова вантажівки, то верхня частина ще лишалась на місці. Й у цій верхній частині лікар упізнав її – батькову однополчанку Капітоліну Замбриборщ, яку йому було дозволено називати просто «тіткою Капою». Щоправда, вдома у неї він побував лише раз, проте був твердо упевнений: це вона, точно вона!..

Здавалося, що, на відміну від нижньої частини, доля верхньої складеться по-іншому: за розкопки вручну взялося одразу троє людей… Проте, як виявилося, розкопували вони тіло постового міліціонера, пальці якого в останні секунди життя міцно сплелися з жіночими пальцями. А коли всі рештки були звільнені від затверділого ґрунту, труп міліціонера поклали на ноші й кудись понесли, тоді як верхню частину тулубу «тітки Капи» закинули в кузов зовсім іншої вантажівки.

Побачивши