Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Люди підійшли ближче. Жінка нахилилася до мене. Раптом з її очей бризнули сльози. Чоловік, нервово поправивши окуляри на вологому носі, притримав дружину за руку. Він теж здригався від ридань, але швидко опанував себе і звернувся до мене. Він розмовляв російською, і я зауважив, що мова в нього гладка й співуча, як у Гаврила. Чоловік попросив мене розстібнути форму: ліворуч на грудях мала бути родимка.

Я знав, що вона там є, й завагався, замислившись, що робити. Якщо я її покажу — все втрачено; ніхто не сумніватиметься, що я їхній син. Кілька хвилин я потягнув час, але мені було шкода, що жінка плаче. Я повільно розстебнув форму.

Іншого виходу з цієї ситуації не було, як не крути. Батьки, як часто казав мені Гаврило, мають право на своїх дітей. Дорослим я ще не був — мені лише виповнилося дванадцять. Вони мусили забрати мене геть, навіть якщо не хотіли.

Я ще раз подивився на них. Жінка усміхалася мені крізь патьоки пудри на обличчі. Чоловік збуджено потирав руки. Не скидалося на те, що вони битимуть мене. Навпаки, вони здавалися тендітними й хворобливими.

Я розстібнув форму та продемонстрував родимку. Батьки схилилися до мене з обіймами й поцілунками. Я знову розгубився. Знав, що можу втекти будь-якої миті, застрибнути в переповнений потяг і їхати так далеко, поки ніхто не зможе мене знайти, але я хотів, щоб мене знайшов Гаврило, тож тікати не було змісту. Я знав, що возз’єднання з батьками покладе край моїм мріям про те, як я стану винахідником ґнотів, які змінюватимуть колір шкіри, і працюватиму на батьківщині Гаврила та Митька, в країні, де вже настав завтрашній день.

Мій світ стиснувся до розмірів горища в селянських хатах. Ми повсякчас ризикуємо потрапити в тенета тих, хто нас ненавидить і хоче стратити, або в обійми тих, хто любить і хоче захистити.

Я не міг швидко звикнути до думки, що раптом став комусь справжнім сином, що мене люблять і пестять, а мені доведеться слухатися когось не тому, що вони сильніші й можуть зробити мені боляче, а тому, що це мої батьки і вони мають на мене право, якого ніхто не зможе їх позбавити.

Звичайно, коли дитина дуже маленька, батьки їй потрібні. Але хлопчика мого віку ніщо не повинно обмежувати. Він сам повинен обирати вчителів та наставників. Однак я не міг наважитися на втечу. Дивився на заплакане обличчя жінки, моєї матері, і на тремтячого чоловіка, мого батька; вони не знали, погладити мене по волоссю чи поплескати по плечу, а всередині мене прокинулася якась сила й заборонила мені тікати. Раптом я відчув себе розфарбованою пташкою Леха, що її якась незнана сила тягне до власної зграї.

Батько вийшов, щоб залагодити формальності, і ми з матір’ю залишилися в кабінеті наодинці. Вона сказала, що з ними я буду щасливий, що робитиму все що заманеться. Вони пошиють мені нову форму, точнісінько таку, як ця.

Слухаючи її, я згадав зайця, що його якось упіймав Макар. Це був гарний великий звір. У ньому відчувався потяг до життя, до могутніх стрибків, до грайливих кульбітів та легких утеч. Опинившись у клітці, він скаженів, барабанив лапами й бився об стінки. За кілька днів Макара розлютила його невгамовність, і чоловік накрив клітку брезентом. Заєць смикався й борсався під ним, але врешті-решт здався. Поступово він зробився свійським і навіть їв у мене з руки. Якось Макар напився і забув зачинити дверцята клітки. Заєць вистрибнув і витріщився на луку. Я думав, що він одним стрибком зникне у високій траві й ми вже його ніколи не побачимо. Проте заєць, схоже, насолоджувався свободою і просто сів, нашорошивши вуха. Із далеких полів і лісів долинали звуки, які міг почути та зрозуміти тільки він, запахи та аромати, які міг оцінити тільки він. Усе це належало йому; клітка залишилася в минулому.

Раптом щось у ньому змінилося. Нашорошені вуха звисли, заєць якось зібгався та зменшився. Настовбурчивши вуса, він підстрибнув, але не втік. Я голосно свиснув, сподіваючись, що це поверне його до тями й підкаже, що він вільний. Заєць повернувся і повільно, наче вмить постарішав і зіщулився, пошкутильгав до кліті. Дорогою він ще раз на мить зупинився й озирнувся, нашорошивши вуха; а потім пройшов повз кролів, що витріщалися на нього, і застрибнув до клітки. Я зачинив дверцята, хоча міг цього не робити. Тепер клітка була в нього всередині; вона закувала його мозок та серце й паралізувала м’язи. Свобода, яка відрізняла його від решти покірних сонних кролів, покинула його, наче віднесений вітром аромат розкришеної сухої конюшини.

Мій батько повернувся. Обіймаючи та розглядаючи мене, батьки обмінювалися якимись коментарями. Настав час покинути сиротинець. Ми пішли попрощатися з Мовчуном. Він підозріливо зиркнув на моїх батьків, похитав головою і відмовився з ними вітатися.

Коли ми вийшли на вулицю, батько допоміг мені нести мої книжки. Усюди панував безлад. Брудні, виснажені люди в лахмітті з мішками за спинами поверталися додому й сварилися з тими, хто під час війни оселився в їхніх будинках. Я йшов між батьками, відчуваючи їхні руки на своїх плечах і волоссі, й задихався від їхньої любові та захисту.

Вони привели мене до своєї квартири. Дізнавшись, що в місцевому центрі можуть познайомитися з хлопчиком, схожим на їхнього сина, вони доклали неабияких зусиль, щоб винайняти її. Удома на мене чекав сюрприз. У них був ще один син, чотирирічний хлопчик. Матір із батьком пояснили мені, що це сирота, чиї батьки і старша сестра загинули під час війни. Його врятувала стара нянька і віддала моєму батькові під час їхніх поневірянь у третій рік війни. Мої батьки всиновили хлопчика, і видно було, що вони його дуже люблять.

Це лише посилило мої сумніви. Можливо, краще буде стояти на своєму й дочекатися Гаврила, що нарешті всиновить мене? Краще б я знову був один і ходив від села до села, не знаючи, що трапиться наступної миті. А тут все було занадто передбачуване.

Невеличка квартира складалася з кімнати та кухні. Ванна кімната була на сходовому майданчику. У помешканні було тісно, і ми штовхалися, заважаючи одне одному пройти. У батька було хворе серце. Якщо щось засмучувало його, він сірішав і вкривався потом, а тоді ковтав якісь пігулки. Матір на світанку йшла і стояла в нескінченних чергах по продукти. Повернувшись, вона бралася готувати та прибирати.

Від малого мене нудило. Щойно я сідав