read-books.club » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 61 62 63 ... 97
Перейти на сторінку:
на­шої верст­ви.

- Так.


- Тим ліпше. Тут зна­хо­дяться зна­ме­ниті ек­земп­ля­ри!


- Може.


- Чому «мо­же»? При­га­дай­те собі з лас­ки своєї вечірок про­фе­сорів у панст­ва С. і не за­будьте ха­рак­те­рис­тич­них прик­мет йо­го, як: мно­жест­во пля­шок пи­ва, ба­га­то їди, ба­га­то си­га­ро­во­го ди­му, гру­ба не­на­висть до всього, що «не своє», і політи­ка. Проміж те зігріті сон­ливі ли­ця жінок і так зва­на німецька «Ge­mut­lich­ke­itї». [105]


Я мов­ча­ла.


- Окрім то­го, не за­бу­вай­те і своїх тодішніх при­ват­них чувств, про котрі го­во­ри­ли ви мені самі по тім вечірку! А те­пер, доб­раніч вам, На­тал­ко! Завт­ра відвідаю Ма­da­me Sta­el [106] (так зва­ла во­на де­ко­ли па­ню Мар­ко).


«Чи во­на не про­ти­ворічить собі? - ду­ма­ла я. - Раз ка­же, що ли­ше той має вартість, що скон­су­му­вав [107] та­ку і та­ку си­лу кни­жок, а дру­гий раз у неї ли­ше етич­ний еле­мент є та­кий, що ро­бить з чо­ловіка «ви­що­го чо­ловіка». Ко­ли чо­ловік є лиш «рівний, як лінія», «прос­то­кут­ний», тоді по­до­бає як­раз на со­няч­ний промінь, кот­рий озо­ло­чує все, на що лиш упа­де…


Марко її іде­ал. Мар­ко безб­луд­ний, ха­рак­тер­ний, всю­ди й у всім «Мар­ко»! Ні, це чис­те ди­во, що во­на не зга­ду­ва­ла мені нині знов про йо­го! Во­на зав­зя­ла­ся на ме­не при­га­ду­ва­ти мені йо­го раз по раз, а тим ча­сом я то­ну у всякій праці, щоб про ніко­го не ду­ма­ти, не підда­ва­ти­ся жод­но­му впли­вові і бу­ти ду­хом свобідною, мов орел під яс­ним не­бом.


Чому сумнівається в щи­рості Оря­ди­на, зна­ючи йо­го лиш з ви­ду? Я май­же по­горд­жую ним, бо зо­би­див мою гордість, од­нак вірю про те все в щирість йо­го патріотич­них чувств, у йо­го співчут­тя для людсько­го терпіння, в йо­го пишні здібності, в якусь врод­же­ну інтелігенцію в йо­го і в те, що він вий­де на сла­ву своєму на­ро­дові. Ах, він гор­дий, і та гордість не до­пус­тить йо­го ніко­ли до яко­го-не­будь упад­ку. Во­на пе­симістка, ну­дить світом і мірить все міри­лом суб'єктивізму.


Вернувши до­до­му, зас­та­ла я на своїм столі лист. Це бу­ли освідчи­ни о мою ру­ку і по­хо­ди­ли від од­но­го вдівця, що ба­чив ме­не в житті разів два і не го­во­рив зі мною більше, як де­сять слів. Він був батьком п'ятьох дітей, посідав «дім» і був «цісарсько-ко­ролівським уряд­ни­ком».


Лист дри­жав у моїй руці під час чи­тан­ня. Опісля зім'яла я йо­го в пил­ку [108] і шпур­ну­ла да­ле­ко від се­бе, при чім ли­хий усміх заг­рав на моїх ус­тах.


Ніколи не був би же­нив­ся вдру­ге, як­би не був по­ба­чив ме­не!


О, яка ж іронія долі!


Якесь чувст­во не­на­висті і об­ри­ди об­гор­ну­ло ме­не на­раз суп­ро­ти всіх муж­чин, і ніко­ли не відчу­ва­ла я так ви­раз­но, як в цій хвилі, які бай­дужі мені всі муж­чи­ни. Всі! Це сло­во го­во­ри­ла я собі май­же з поспіхом, що­би в те по­чут­тя не вміша­ло­ся якесь інше по­нят­тя. Ко­ли б во­ни зна­ли, оскільки зай­мається ни­ми жінка, що пізна­ла раз ви­сокі ідеї і по­лю­би­ла їх, со­ро­ми­лись би своєї за­ро­зумілості…


Сівши при столі, я спер­ла го­ло­ву в до­лоні і за­ду­ма­ла­ся.


Якась мізер­на по­рож­не­ча об­ня­ла ме­не, і я відчу­ла, що моє по­ло­жен­ня в житті ду­же глу­пе і без смис­лу. Як же ж відно­си­ли­ся до ме­не лю­ди - от хоч би і знай­омі «моєї» верст­ви? Інтелігенцією пе­ре­рос­ла я їх геть-геть да­ле­ко, і до них вер­та­ти на­зад ду­хом бу­ло мені не­мож­ли­во; а од­ним за­ма­хом ста­ну­ти їм по­руч ме­не - бу­ло їм не­мож­ли­во. І то­му що во­ни (їх бу­ла більшість) не мог­ли ста­ну­ти на моїй сте­пені, му­си­ла я до них зни­жа­ти­ся, інши­ми сло­ва­ми: мої обс­та­ви­ни зму­шу­ва­ли ме­не підля­га­ти їм. Далі і я не бу­ла «жінка» яко­го там не­будь муж­чи­ни і не предс­тав­ля­ла то­му жод­ної «вар­тості». А що най­важніше - я не ма­ла жод­но­го маєтку.


Скільки спин гну­лось би пе­реді мною, ко­ли б я ма­ла маєток!


Гроші ма­ють вартість.


Нехай пра­цюю над со­бою нев­том­но до посліднього відди­ху, пе­ред тим не зігнеться ніяка спи­на; впрочім - я й не от­ви­ра­ла б уст на те, що­би пе­реді мною зги­на­ли­ся спи­ни. З якоїсь нез­лоб­ної гор­дості не вчи­ни­ла б я цього…


Нараз обер­ну­лась я по­за се­бе і гля­ну­ла на зім'яте письмо.


Чи підня­ти мені йо­го? Мо­же би, по­ка­за­ти йо­го Ок­сані? При­дав­ся б доб­ре до роз­ве­се­лен­ня її, а во­на й так ка­же, що не мо­же сміяти­ся ве­се­лим сміхом! Од­нак де ж я йо­го ба­чи­ла, цього уряд­ни­ка? Де, де, де? Ага, я зна­ла вже, де! Там, на тім вечірку про­фе­сорів. Я лед­ве що вва­жа­ла тоді на йо­го, приг­ля­да­ючись всьому і си­лу­ючись на­дар­мо уга­да­ти «щас­тя» тих лю­дей. Чо­ловіки ба­ла­ка­ли і пи­ли, до­ки їх ли­ця не при­ня­ли аж бов­ва­ну­ва­то­го виг­ля­ду; ба­ви­ли­ся двоз­нач­ни­ми до­те­па­ми, зир­ка­ючи на своїх жінок і сусідок. Жінки би­ли їх по пле­чах, усміха­ли­ся на ці до­те­пи зі зро­зумінням і гро­зи­ли пальця­ми. Де­котрі з них усміха­ли­ся на­си­лу і тро­хи не спа­ли з уто­ми і нудьги.


А я ду­ма­ла раз по раз: «Це має бу­ти щас­тя, це має бу­ти щас­тя! І чо­го зна­ход­жу­ся я тут?»


Коли я вер­та­ла до­до­му і хо­лод­ний нічний воз­дух охо­ло­див моє чо­ло, то й зник­ла та олов'яність, що бу­ла об­гор­ну­ла ме­не в то­ва­ристві. А ко­ли ввійшла у свою ти­ху прос­то­ру кімна­ту, а на бюр­ку привіта­ло ме­не світло, ко­ло кот­ро­го книж­ки мої не­мов усміха­ли­ся до ме­не, я відзис­ка­ла давній настрій. Зітхнув­ши з цілої груді, дя­ку­ва­ла бо­га, що я не од­на з тих «щас­ли­вих» і не од­на з тих «за­мужніх», котрі, щоп­рав­да, тіши­ли­ся з цієї при­чи­ни у своїх знай­омих більшим по­ва­жан­ням…


Так, от­же, на тім вечірку ба­чи­ла я цього чо­ловіка, що по­да­вав мені на­го­ду спов­ня­ти «обов'язки жінки». Мені прий­шло на дум­ку, чи не хотіла, мо­же, кот­ра з моїх знай­омих вчи­ни­ти «доб­ре діло» і звес­ти нас до­ку­пи. При тій думці пок­ри­ло­ся моє ли­це крас­кою і в нутрі моїм скипіло. Дійсно, ця дум­ка не бу­ла без підста­ви. Мені зда­ва­ло­ся, не­мов я чу­ла ви­раз­но сло­ва: «Во­на бідна дівчи­на без ма­тері і батька, без маєтку, бу­де бо­гу дя­ку­ва­ти, що най­де підпо­ру, бо який там кінець у та­ких гу­вер­нан­ток? А він зро­бить щас­тя, ко­ли її діста­не. Йо­го діти, за­нед­бані, без дог­ля­ду, бу­дуть ма­ти ро­зум­ний провід. Він спокійний, доб­рий чо­ловік, а во­на - без пре­тензій».


Без пре­тензій!…


Ціла гордість моєї враз­ли­вої арис­ток­ра­тич­ної душі скипіла.


На моїх ус­тах грав якусь хви­ли­ну глум­ли­вий усміх, а опісля гля­ну­ла я знов на зім'яте письмо; од­нак підня­ти йо­го не підня­ла…


Тієї ночі чи­та­ла й пи­са­ла я ген аж по­за північ. Від ча­су до ча­су ви­ри­нав у моїй душі об­раз Мар­ка, при­га­ду­ва­ли­ся йо­го

1 ... 61 62 63 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"