Читати книгу - "Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Це справді дивно.
- Звичайно, через своє хворе серце й водянку вона не могла гуляти з братом, але він щовечора просиджував зо дві години в її кімнаті. Намагався зробити для неї все, що міг, і вона була його найвідданішим другом. І раптом усе це скінчилося. Він більше не заходить до неї. Це розбило їй серце. Вона страждає, навіть почала пити, містере Холмсе,- щодня сидить п’яна, як чіп.
- А раніше за нею такого не помічали?
- Бувало, вип’є чарку-другу, а нині частенько цілу пляшку за вечір вихиляє. Це розповів мені Стівенс, ключник. У нас багато що змінилося, містере Холмсе, і щось у цьому насторожує. До того ж навіщо йому щоночі лазити до склепу під старою церквою? З ким він там зустрічається?
Холмс потер руки:
- Далі, містере Мейсоне. Ваша розповідь стає дедалі цікавішою.
- Ключник бачив, як він туди ходив. Опівночі, під заливним дощем. Наступної ночі я сховався за будинком і, слово честі, бачив, як господар знову пішов туди. Ми зі Стівенсом подалися за ним, але нишком, бо якби він помітив нас, то нам було б непереливки. Господар - чоловік несамовитий: коли гнівається, то не щадить нікого. Тож ми не підходили до нього близько, але помітили, що він поліз до склепу. Там на нього чекав якийсь чоловік.
- А що це за склеп?
- У парку, сер, є стара зруйнована каплиця. Вона така давня, що ніхто вже не пам’ятає, коли її побудовано. А під нею - склеп, що має серед людей недобру славу. Там темно, вогко й незатишно навіть удень, а вночі й поготів мало хто наважиться навіть наблизитись до нього. Але господар не боїться. Він ніколи в житті нічого не боявся. Та все одно - що йому там робити поночі?
- Постривайте,- мовив Холмс.- Ви сказали, що там був іще якийсь чоловік. Мабуть, один із ваших конюхів або слуг. Ви справді не знаєте, хто це був?
- Ні, я його не знаю.
- Чому ви так певно про це говорите?
- Бо я його бачив, містере Холмсе. Це було вже позаминулої ночі. Сер Роберт саме пішов додому, а ми зі Стівенсом сиділи в кущах і тремтіли зі страху, мов ті кролики,- адже ніч була така місячна. І раптом ми почули кроки того, іншого. Його ми, звісна річ, не боялися. Тож коли сер Роберт був уже далеко, ми підвелися, вдали, що гуляємо при місяці, й начебто ненароком підійшли до нього. «Здоров був, приятелю! - кажу я.- Ти хто такий?» Він, мабуть, не почув, як ми підійшли, й дивився на нас із таким переляком, ніби самого сатану побачив. Тоді скрикнув і кинувся тікати - так швидко, як тільки міг. А бігати він умів, ого-го! За хвилину вже й духу його не було, тож ми так і не дізналися, хто це був... чи що це було.
- Але ви добре розгледіли його при місяці?
- Так. Заприсягаюся, що зразу впізнав би цю жовту пику. Що йому було до сера Роберта?
Холмс замислився й кілька хвилин посидів мовчки.
- Хто служить у леді Беатріс Фолдер? - запитав він нарешті.
- Покоївка, Кері Еванс. Вона в неї вже п’ять років.
- І, звичайно ж, служить віддано?
Містер Мейсон неспокійно засовався в кріслі.
- Атож, віддано,- нарешті сказав він.- Тільки невідомо кому.
- Отакої! - здивувався Холмс.
- Мені не хотілося б виносити сміття з хати...
- Я вас розумію, містере Мейсоне. Ситуація справді надто вже дражлива. Судячи з опису сера Роберта, який зробив доктор Ватсон, перед ним не встоїть жодна жінка. Чи не здається вам, що саме це могло посварити брата з сестрою?
- Стосунки сера Роберта з покоївкою вже давно були всім відомі.
- Але сестра могла раніше цього не помічати. Припустімо, що це їй стало відомо зовсім несподівано. Вона вирішила вигнати покоївку. Та брат не дозволив їй це зробити. Немічна леді з її хворим серцем не змогла наполягти на своєму. Ненависна покоївка залишилася. Леді перестає розмовляти з братом, сумує, запиває. Сер Роберт у гніві забирає в неї улюбленого спанієля. Хіба це не логічно?
- Еге ж, мабуть, це схоже на правду.
- Саме так! Схоже. Але як бути з нічними відвідинами старого склепу? Вони не вкладаються в нашу версію.
- Так, сер, і тут є ще одна суттєва обставина. Навіщо серу Роберту знадобилося викопувати мертве тіло?
Холмс рвучко випростався.
- Ми знайшли його лише вчора, після того, як я написав вам. Учора сер Роберт поїхав до Лондона, а ми зі Стівенсом спустилися до склепу. Там було все, як має бути в склепі, лише в одному кутку лежали рештки трупа.
- Сподіваюся, ви повідомили поліцію?
Відвідувач сумно всміхнувся:
- Мені здається, сер, що це навряд чи зацікавить їх. Там був лише голий череп і кілька кісток. Їм, мабуть, уже з тисячу років. Але раніше там їх не було. Я ладен у цьому заприсягнутися, так само, як і Стівенс. Кістки лежали в кутку, прикриті дошкою,- в тому кутку, що завжди був порожній.
- І що ж ви вчинили?
- Залишили все як було.
- Мудро. То ви кажете, що сер Роберт учора поїхав до Лондона. Він ще не повернувся?
- Ми чекаємо на нього сьогодні.
- А коли сер Роберт забрав у сестри собаку?
- Рівно тиждень тому. Бідолашна тварина цілу ніч вила біля старого колодязя, і сер Роберт уранці зовсім розлютився. Схопив собаку, й, здавалося, от-от уб’є його. Але потім він оддав його Сенді Бейну, нашому жокеєві, й звелів відвезти до старого Барнеса в заїзд «Зелений дракон», бо не хотів більше його й бачити.
Холмс знову трохи посидів мовчки, курячи одну зі своїх старезних і закіптюжених люльок.
- Я не зовсім розумію, чого ви од мене хочете, містере Мейсоне,- відповів він.- Може, ви це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль», після закриття браузера.