Читати книгу - "Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв"

«Сітка. 3.ХІ. Четвертій годині ранку Сіткою пролетів великий сліпучо яскравий…»

— Ще один болід! — здивувався редактор. — Що це вони так розліталися сьогодні! — І згадав: у вчорашньому номері газети була замітка про те, що в середині листопада слід чекати великого метеорного потоку Леонідів, які з'являються через кожні тридцять три роки. Цього року вони запізнилися — мали необережність пролетіти занадто близько біля якоїсь великої планети, здається, Юпітера, — втратили на ньому частішу свого рою і трохи змінили свою орбіту. Це цікаво!

Редактор зірвав телефонну трубку, розбудив завідуючого відділом «Новини науки і техніки» і замовив йому на сьому годину ранку нову статтю про леоніди. На телеграмі написав заголовок: «Перші ластівки зоряної зграї» і зробив помітку: «Об'єднати телеграми про боліди. Дати у відділі «Н. Н. і Т» перед статтею».

Редактор безперервно курив. Повіки злипалися після безсонної ночі. Годинник пробив сьому. До кабінету швидко зайшов завідуючий відділом «Новини науки і техніки», неголений, невиспаний, злий і кинув на стіл статтю про леоніди.

Поряд із статтею впала нова телеграма. Редактор прочитав її, подумав. У ній повідомлялося про болід, який пролетів о сьомій годині ранку над озером Атабаска.

— Можете забрати свою статтю про леоніди. Вона не піде! — сказав він завідуючому відділом «Н. Н. і Т».

— Як не піде? Чому не піде? Якого ж дідька ви розбудили мене і примусили працювати всю ніч?

— Статтю буде оплачено! — сухо відповів нічний редактор і, звернувшись до секретаря, гукнув: — Підберіть і дайте мені телеграми про боліди!

— Ось, будь ласка, міркуйте самі, — сказав нічний редактор, подаючи телеграми. — Прочитайте ці дві — із Кадьяка і Сітки, а ось і третя, яку щойно одержали із Ньюфаундленда. Порівняйте час, зверніть увагу на напрямок польоту — з заходу на схід. Чи може бути такий збіг? Це три боліди чи один? А якщо один, то чи може взагалі болід — вам це краще знати — пересікти пів-Америки на одній і тій же висоті в межах земної атмосфери, не згорівши і не упавши на землю?

— Що ж ви гадаєте? — обережно спитав завідуючий відділом «Новини науки і техніки».

— Я вважаю, що це «болід»… земного походження. Можливо, ракета, реактивний стратоплан, торпеда чи казна-що таке…

— Але швидкість! Майже космічна. Швидкість обертання Землі… Припустімо, теоретично для стратопланів, не кажучи про зорельоти, такі швидкості можливі…

— Не «припустімо», а так воно і є. Хіба не ви самі давали статтю про таємне озброєння Німеччини, про реактивні снаряди, про повітряні торпеди, якими керують по радіо? Треба зараз же написати нову статтю на цю тему. Сідайте! Ми ще встигнемо до денного випуску.

Редактор підібрав усі телеграми про боліди і зробив позу помітку: «I-а сторінка, корпус. Після статті «Таємничий болід».

Бригада молодих винахідників експериментальної майстерні готувала для країни великий сюрприз: сконструювала і побудувала перший радянський і перший у світі стратоплан. Директор заводу Барташевич, інженер-конструктор Зубов і досвідчений льотчик Шахов милувалися своїм дітищем.

Крилата риба ідеально обтічної форми мала гвинтомоторну і реактивну тягу. «3–1» міг літати в тропосфері, як літак, а в стратосфері — за принципом ракети. «Міг літати», але ще не літав. Перший пробний політ мав зробити Шахов. Вирішили, що полетить він один. При добре механізованому управлінні це було цілком можливо, тим більше, що політ Свердловськ — Хабаровськ, за розрахунками конструкторів, повинен тривати максимум п'ять годин. Нечувана швидкість!

Кабіна «3–1», що герметично закривалася, опалювалась і освітлювалась електрикою, була забезпечена киснем і пальним на добу — максимальна місткість баків і балонів. Та більше і не треба було, бо за добу стратоплан міг облетіти навколо земної кулі.

У стратоплані було встановлено апарати для визначення швидкості, висоти, напрямку польоту за «сліпим методом». Усе до дрібниць було розраховано, випробувано, вивірено в лабораторіях. Будь-яка несподіванка виключалась.

Старт відбувся другого листопада о шостій годині ранку без всякої урочистості. Не було ні газетних репортерів, ні блиску юпітерів, ні метушливих кінооператорів, ні оркестру, ні промов. Усе нагадувало буденний обліт нового апарата. Була присутня лише бригада, яка створила «3–1».

Льотчик Шахов у шкіряному костюмі і шоломі, високий, кремезний підійшов до кабіни. На виголеному обличчі спокійна усмішка. Міцно потиснув руки товаришам, швидко піднявся по східцях і наглухо причинив двері. За хвилину заревли мотори, завертілись і перетворилися в тріпотливі, прозорі кола п'ять пропелерів. «3–1» легко відірвався од площадки аеродрому і почав круто набирати висоту. Рокіт моторів стихав у зоряних просторах неба.

— Долетить! — упевнено сказав Зубов, коли стратоплан зник.

— Долетить! — наче луна обізвався Барташевич.

А за десять хвилин вони вже розмовляли з Шаховим по радіо, наче й не розлучалися з ним.

— Алло, Шахов! Летиш?

— Лечу! Все гаразд. Апарати працюють бездоганно.

— Давай, Шахов, роби шах королю, — жартував Барташевич.

Політ тривав. Шахов час від часу повідомляв:

«Висота дванадцять кілометрів. Переходжу на дюзи».

«Висота двадцять пять. Швидкість тисяча кілометрів на годину».

«Пролетів Омськ. Красноярськ. Висота тридцять кілометрів».

«Пролетів над Вітімом». І раптом радіопередачі припинилися. Настали хвилини напруженого чекання. Зубов нервово викликав Шахова. Відповіді не було. Тривога зростала. Обличчя Зубова і Барташевича ніби постаріли за кілька хвилин. Конструктори уникали дивитися один одному в очі, щоб не прочитати на обличчі товариша своїх власних чорних думок.

Час минав. Зубов нетерпляче глянув на годинник. — Він уже повинен приземлитися в Хабаровську… Посиділи ще кілька хвилин в гнітючій мовчанці. Позаду почулося важке зітхання. То непомітно ввійшов старший майстер Бондаренко.

— Та викликайте ж Хабаровськ, — сказав