Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

спала, і була це Гапка, отож усе це Гапці могло наснитися, і це був, здається, найчудовіший і найстрашніший сон у цієї, хоч би що про неї говорили люди, незвичайної жінки; і того сна вона побачила не звичайними очима, а отим третім, захованим у волоссі між тім'ям та потилицею. Відтак остережна сила наказала їй не дуже заглиблюватись у подібні сни, щоб чого недоброго з нею не приключилося, тобто щоб і вона не піддалася лихій силі метаморфоз і не перетворилася, приміром, на свиню чи гадюку. Отож Гапка струснула із себе липкі лапки, які її обіймали та пестили, і, шумно видихнувши із себе ще сіріше, ніж те, що коливалося навдокіл, повітря, сказала хрипко Хлопцеві.

– Оце, коли подумати, то мало ти в тому розкритті й робив!

Від того тверезого слова стрепенувся Хлопець і повернувся до баби, яка знову пишно сиділа на рядні.

– То ж це як? – здивовано спитав. – Хіба не відкрилося, чого хотіла, бабо?

– Воно то відкрилося, – тонко сюрлюкнула, як жаба, Гапка. – Але заслуги твоєї, Хлопче, у тому мало.

– Хочеш сказати, бабо, що не заплатиш мені? – грізно спитав Хлопець.

Гапка трохи сполошилася, але хитренько примружила очі й повіла політично:

– Воно, може, так і треба було б вчинити, але я душа правдива, і що обіцяла, те віддам. Але, може, менше б із мене взяв? Бо я така розтрачена, така нещасна!

– Не діждеш, бабо, – різко сказав. – А коли вихилятимеш хвостом, знайду, як його підскубти!

10

Наступного вечора перед полтавським судом, але цього разу на чолі з полковим суддею, скеровані туди сільським отаманом, котрий уже не знав вагань, постали Гапка Дмитриха, Іван Пошивайло, Хлопець, Явдоха і ще кілька колишніх свідків, як і як і першого разу сказали, що нічого щодо того діла не бачили й не знають, і навіть не відають, чого їх до того суду покликали. Першою до слова стала Гапка, яка вдарила рука об руку з виляском, тоді звела їх обидві над головою і заголосила:

– Змилуйтеся, панове судді, наді мною, потерпілою, бо попрошу святої справедливости, а я за правдоньку цілий вік свій гризуся. Минулий суд збавив мені много худоби за оцю невшетечницю Явдоху, яка оце перед вами стоїть уже й не горда та пишна, бо ось у мене в руках її врізана пола. – І Гапка витягла з одежі не одну полу, а дві – Явдошину та дякову, – а також любаша її, якого пан отаман зиськати не змогли. Я тоді правдиво завдала її, Явдоху, до суду за куревство, але мені не повірили, і Явдоха перед урядом по щоках мене витинала. А тепер, – голос Гапчин із плаксивого зробився урочистим та радісним, – оця скаредниця-пономарка знову поповнила богомерзького гріха із тим-таки дяком (який теперички невідь-де шаландається), що доведу слушними доказами, бо, крім обрізаних піл, маю свідків живих та здорових, а то Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла та оцього хлопчика, котрий на спросного гріха Явдоху і відвозив.

– Хлопець не може бути свідком, бо замалий, – сказав суддя.

– Е, панове судді, не відаєте, який це розумний хлопець. І чому не може бути свідком, коли все оте скаредство бачив на власні оченята й у викритті нам дуже допоміг.

Судді порадилися поміж собою й визнали, що цього разу хлопець свідком бути може.

Явдоха стояла перед судом і справді не горда й не пишна, але не тратячи гідности, бо дивилася на суддів сміливо, але без виклику. Однак і сліпий помітив би, що змарніла: під очима лягли темні смуги, а в сміливому позирі проглядав не так страх, як смуток.

– А де подівся дяк? – спитав урядовий. – Кажи ти, Явдохо!

– Це знає мій чоловік, – неохоче відказала та.

– Змовлю щиру правду, як воно було, – виступив наперед Іван Пошивайло. Він був хмарний, з повитими тьмою очима і з тісно стиснутими вустами, а коли говорив, ті ледь зрушувалися, отож виглядало, ніби слова виходять без допомоги губ. – Той заволока, панове судді, пробував утекти, а я залишився біля місця, де ми таки застали його за скаредним учинком з моєю жінкою, так ніби на сторожі. Отож, коли тікав, наздогнав його конем і вишмальцював карбачем, а тоді покинув у полі, застерігшись, щоб не забити його і не взяти тяжкого гріха на душу. А забити його міг, бувши розлютованим, в чому й повиняюся перед судом. Остерегла мене якась ніби з неба сила, тож я отямився.

– Добре зробив, – сказав суддя, – покарав скурвого сина нашою суддівською рукою. Чи свідчиш, що твоя жінка справляла з дяком скаредне діло?

– Свідчу і я, і «лице», що його подала перед судом Гапка. Але як опинилася ця лиха личина, тобто Гапка, в тому селі, не відаю, хоча й не дивуюся, панове судді, бо це така баба, що крізь дірку в голці пролізе.

– Накажіть, панове судді, щоб мене не ображав, бо винитиму за це перед вами ж! – зверескнула Гапка знайомим нам вереском, від якого панове урядові аж головами стріпнули.

– Як утрапила в сусіднє село? – спитав суддя.

– А що ж, панове судді, після тої ганьби, що мені завдала Явдоха не по правді і по щоках мене витинала, чи могла я за нею не стежити, щоб своє діло доконати?

– І це правда, – сказав суддя. – А ти, хлопче, потверджуєш те, що сказали Гапка та пономар Іван Пошивайло.

– Усе, що ті сказали, – мовив Хлопець, – бачив на свої очі.

– Гаразд, – сказав суддя, – справу можна вважати за доконану. Як ви, панове урядові?

– Доконана, – сказали інші члени суду.

– Тоді зголошую декрета, а ти, пане писарю, записуй. Суд визнає винними Івана Пошивайла та його жінку за те, що вони фальшивими, найманими й небогобоязкими свідками вишал-вірювали неслушного декрета і збавили Гапку золотих ста грошей, надто, що й по щоках Явдоха Гапку вибила. Це перша частина декрету. Чи має хто з присутніх щодо того відвід?

– Маю я, – сказав решетилівський отаман, який також був тут присутній. – Свідки не були фальшиві, наймані чи небого-боязкі, а сказали тільки те, що знали й бачили, а на той час Гапка не подала «лиця» на Явдоху. Отже, її скаредности не доказала, тому й була покарана справедливо. Гроші нехай Іван Пошивайло заверне, а затинання по щоках нехай Гапка віддасть Явдосі так, як та чинила їй.

– Дозвольте сказати й мені, панове судді, – озвався Іван Пошивайло. – Того разу я жінку свою Явдоху захищав, бо не мав проти неї доказу, тож робив те, як вірний і люблячий муж. Отже, чинив правдиво. Неправедно ж