Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

– Сьогодні ж!

Евда Наль міцно поцілувала Чару.

– Так, треба поспішати. Спіральною Дорогою ми доїдемо разом до Малої Азії. Рен Боз лежить у хірургічному санаторії на острові Родосі, а вас я направлю в Дейр ез Зор, на базу спірольотів технікомедичної допомоги, які здійснюють рейси до Австралії і Нової Зеландії. Уявляю, з яким задоволенням льотчик привезе танцюристку Чару – на жаль, не біолога Чару – в будьякий бажаний пункт…

Начальник поїзда запросив Евду Наль та її супутницю до головного поста управління. Дахами величезних вагонів проходив закритий силіколовим ковпаком коридор. По ньому від одного кінця поїзда до другого ходили чергові, стежачи за приладами ОЕС. Обидві жінки піднялись по гвинтових сходах, пройшли через верхній коридор і потрапили у велику кабіну, що виступала над обтікачем першого вагона. У кришталевому еліпсоїді на висоті семи метрів над полотном залізниці сиділи в кріслах два машиністи, розділені високим пірамідальним ковпаком електронного водіяробота. Параболоїдні екрани телевізорів давали можливість бачити все, що робилося з боків і позаду поїзда. Вусики антен попереджувального приладу, які тремтіли в даху поїзда, повинні були повідомити про появу стороннього предмета на дорозі за п’ятдесят кілометрів, хоча такий випадок міг трапитися лише за виняткового збігу обставин.

Евда і Чара сиділи на дивані біля задньої стіни кабіни на півметра вище за сидіння машиністів. Обох загіпнотизувала широка дорога, що мчала назустріч. Гігантський шлях розтинав хребти, мчав над низинами по колосальних насипах, перетинав протоки й морські бухти по низьких естакадах, що глибоко сиділи у воді. При швидкості двісті кілометрів за годину ліс, посаджений на схилах великих виїмок та насипів, стелився суцільним килимом, червонуватим, малахітовим або темнозеленим, залежно від породи дерев – сосон, евкаліптів чи олив. Спокійне море Архіпелагу з обох боків естакади починало хвилюватись од подиху повітря, розсіченого вагонами поїзда десятиметрової ширини. Смуги великих брижів розбігалися віялами, затемнюючи прозору голубу воду.

Обидві жінки сиділи мовчки, стежачи за дорогою, заглиблені у свої, сповнені клопоту думки. Так минуло чотири години. Ще чотири години вони провели у м’яких кріслах салону другого поверху, серед інших пасажирів, і розлучилися на станції недалеко від західного узбережжя Малої Азії. Евда пересіла в електробус, який довіз її в найближчий порт, а Чара поїхала далі до станції Східний Тавр – першої меридіальної вітки. Ще дві години дороги, і Чара опинилась на жаркій рівнині, в серпанку гарячого сухого повітря. Тут, на околиці колишньої Сірійської пустині, містився Дейр ез Зор – аеропорт небезпечних для населених місць спірольотів.

Назавжди запам’ятала Чара Нанді нудні години в Дейр ез Зорі, коли вона чекала чергового спірольота. Дівчина без кінця обмірковувала свої слова і вчинки, намагаючись уявити собі зустріч з Мвеном Масом, будувала плани розшуків на острові Забуття, де все зникало у зміні нічим не відзначених днів.

Нарешті внизу розкинулися безмежні поля термоелементів у пустинях Нефуд і РубельХалі – гігантських силових станцій, які перетворювали сонячне тепло на електроенергію. Запнуті нічними і пиловими шторками, вони вишикувалися правильними рядами на закріплених і вирівняних барханних пісках, на зрізаних з нахилом на південь плоскогір’ях, на лабіринтах засипаних ярів – пам’ятників гігантської боротьби людства за енергію. Після освоєння нових видів ядерної енергії – П, Ку і Ф – час суворої економії давно минув. Нерухомо стояли вишки вітродвигунів уздовж південного берега Аравійського півострова, які теж складали резервну потужність Північного житлового пояса. Спіроліт майже миттю перетнув ледве помітну внизу межу берега і помчав над Індійським океаном. П’ять тисяч кілометрів були незначною відстанню для такої швидкохідної машини. Незабаром Чара Нанді виходила із спірольота, непевно переступаючи ослаблими ногами.

Завідуючий посадочною станцією вислав свою дочку вести маленький лат – так називались плоскі глісери – на острів Забуття. Обидві дівчини дістали справжню насолоду від стрімкого бігу суденця по великих хвилях відкритого моря. Лат ішов прямо на східний берег острова Забуття, до великої бухти, де містилась одна з медичних станцій Великого Світу.

Кокосові пальми, нахиляючи перисте листя до хвиль, що тихо шелестіли на обмілинах, вітали прибуття Чари. На станції нікого не було, – всі працівники поїхали в глиб острова знищувати кліщів, виявлених на якихось лісових гризунах.

При станції були стайні. Коней розводили для роботи в місцях, схожих на острів Забуття, або в санаторіях, де не можна було користуватися гвинтольотами через їхній шум чи наземними електрокарами через відсутність доріг. Чара відпочила, переодяглась і пішла подивитися на гарних і рідкісних тварин. Там вона зустріла жінку, яка спритно орудувала біля машин – роздавача корму та прибиральника. Чара допомогла їй, і жінки розговорилися. Дівчина розпитувала про те, як легше й швидше розшукати на острові людину. Жінка порадила приєднатися до якогонебудь винищувального загону: ці загони мандрують по всьому острову і знають його навіть краще за місцевих жителів.

РОЗДІЛ XI. ОСТРІВ ЗАБУТТЯ

Глісер перетинав Палкську протоку проти сильного вітру, стрибками переборюючи плоскі хвилі. Ще дві тисячі років тому тут тяглося пасмо обмілин та коралових рифів, назване Адамовим Мостом. Новітні геологічні процеси створили на місці пасма глибоку западину, і темні води плескалися над виром, що відділяв скероване вперед людство від любителів спокою.

Мвен Мас стояв біля поручнів, широко розставивши ноги, і розглядав острів Забуття, який поступово виростав на горизонті. Цей величезний острів, оточений теплим океаном, був природним раєм. Рай у примітивному релігійному уявленні людини – щасливе посмертне пристановище, без турбот і праці. І острів Забуття був теж пристановищем для тих, кого не захоплювала більше напружена діяльність Великого Світу, кому не хотілося працювати нарівні з усіма.

Припадаючи до лона Матері Землі в простій, одноманітній діяльності стародавнього землероба, рибалки або скотаря, вони проводили тут тихі роки.

Хоч людство віддало своїм кволим братам великий шматок родючої, чудової землі, примітивне господарство острова не могло забезпечити своєму населенню повністю застраховане від голоду життя, особливо в періоди неврожаїв або інших лихоліть, таких звичайних для слабких виробничих сил. Тому Великий Світ повсякчас віддавав частину своїх запасів острову Забуття.

У три порти – на північному заході острова, на півдні і східному узбережжі – доставляли продовольство, законсервоване на довгі роки, медикаменти, засоби біологічного захисту та інші предмети першої необхідності. Три головні керуючі острова також