Читати книгу - "Із медом полин"

– Нічого собі…

– А в нього ж там, серед тих хлопчаків, і друзі були. Якось розповідав мені неймовірну історію про хлопця Захара. Татко побачив його, коли той сидів за партою і малював. Тоді хвилин із десять стояв позад нього й розмірковував: невже, потрапивши сюди, можна зберегти таке світле сприйняття світу? Захар зображав яскравими кольорами озеро.

– Рідна домівка? – спитав тоді наш татко хлопця.

Коли той обернувся, батько помітив, що губи в нього такі, які в народі називають заячими. Хлопець нічого не відповів, лише опустив голову, але хутко дістав з-під споду чистий аркуш і написав: «Ви мене не зрозумієте, то ліпше писатиму. Як колись це робив Бетховен».

Татко тоді приємно здивувався, бо відчув, що з цим хлопцем і про музику можна буде поговорити.

І так вони розмовляли… Юнак розповідав про озеро, що його малював, про лебедів, які щоліта цілими зграями оселялися в їхній місцевості, і про самотню серед них лебідку, котра припливала до берега опівдні. Захар підгодовував її вареною картоплею, морквою, ячмінною кашею.

«Певно, втратила коханого, бо завжди плавала сама, – написав про лебідку Захар. – Вона завжди була печальна. А від нудоти, думаю, недалеко до скорботи. А від скорботи – до смерті… Невдовзі лебідка зникла. Більше я її не бачив».

Захар розповів татові й про своє дитинство, про те, що вчився в художній і музичній школах, що йому завжди було цікаво слухати розповіді, присвячені відомим світовим композиторам, які народилися обдаровані й, усупереч бідності чи забороні батьків навчатися мистецтва, ставали великими митцями.

«Я теж мріяв стати відомим, – писав юнак, нерівно всміхаючись. – Вважав, що й такі, як я, можуть досягти успіху і стати щасливими. Але помилявся…»

Захар признався, що згодом мати пропила його скрипку. Потім стала виносити з дому слоїки з квашениною, картоплю, сало, що його він із молодшою сестрою по дещиці брали засмажувати супи-борщі… Ще за півроку почав зникати посуд, одяг, постіль… Захар більше не міг навчатися музики й малювання, навіть до школи ходив рідко, бо хтось мусив чатувати хату.

А тоді…

«Я вбив її, – вивів хлопець на папері жахливі слова. – Бо вона… змушувала сестру… торгувати собою… заробляти гроші… на пиятику… Вдарив її, вона впала на зацементований поріг і… Тому я тут…»

Татко не знав, що тоді й відповісти. Хіба те, що хлопець мусить якимось чином очиститися, звільнитися від тягаря, який тис на нього…

«Я стараюся, – відповів хлопець. – Тому й малюю тільки світлі й радісні спогади з життя… Я був колись щасливим. А коли людина втрачає майбутнє, то живе минулим».

«Жити – це вже щастя, – сказав тоді татко. – Лишень треба навчитися – просто жити».

– От ми й старалися бути щасливими в нашому простому й заразом такому складному житті, – закінчила мати Тамара. – Багато всього пережили… Втратили Зойку з діточками… Та навіть коли не стало твого татка, я не зневірилася: живу тобою, родиною…

Нині, згадуючи материні слова, Марійка все ж не могла втихомиритися.

Чого ж так плачеться їй скрушно й давлюче, що аж дихати несила?

Не знала Марійка.

Чи знала, але боялася признатися?

Може, стидалася? Стидалася, що й утретє з парубком сходилася, та Бог і його хутчій до себе забрав?!

«Нема чого добрим, як сама Любов, людям, робити на цім світі», – сказав хтось на Василевому похороні.

Те саме почула й коли хоронили Олега Теслю…

«Може, й так. Може, добрим на небі прихисток, а нам, грішним, тутечки дорогу до неба вимолювати. Під отими іконами, що на стіні, над ліжком. Або найліпше в церкві… У монастир я не гожа. Бог тому свідок… Як нема щастя, то не позичиш».

Так думалося Марійці, доки знову не почула Оленчиного:

– Мамо, ви плачете?

«Авжеж ні, дитинко, – відповіла врешті мовчки й передусім собі. – Чого ж не зрозумію ніяк, що не треба нарікати на життя, бо в мене є ти – здорова й розумна донечка! І вчишся на відмінно, і гарна помічниця, і слухняна, і вмієш дякувати, і споболювати, і небайдужа, й добре знаєш, що воно таке – поважати старість… Але затялася твоя матінка жаліти себе, ніде пристановища собі не знайде: то по монастирях їздить, то кладовищем бігає – не тішиться з того, що має, що дала їй доля…»

Марійка наче переродилася цієї пори. Наче видужала й позбулася найдошкульнішої болячки в світі!

– Моя ж ти квіточко, – пригорнула кровиночку, плачучи тепер уже з радості, – моя ж ти надієчко…

На другий день Великодня Валька зібрала пакунок із харчами та паскою для посиденьок із подругами. Пішла спершу до Марійки. Дорогою, за чепурними воротами одного з дворів, почула, як плинув ніжною луною чарівливий жіночий спів: «Попід гаєм зелененьким брала вдова льон дрібненький…» Про Марійку… Так, ніби на замовлення пісня звучала…

«Чи десь іще так чудово співають народних, як у нас? – подумалося Вальці.

Вона обожнювала слухати й брати участь у грамотному, як його називала, виконанні дво– або й триголосся, що вдавалося хіба літнім полісянкам, які зналися на народному співі.

– А це вже по-нашому, – аж уголос промовила, коли почула не спів, а радше волання в стилі «хто-куди». То так молодь виводила й досі популярну на селі «Дым сигарет с ментолом».

Ось і Марійчина господарка. Ошатний двір, пофарбовані в яскраво-блакитний колір віконниці й такі самі лавки; попід світло-голубими хатніми стінами виструнчилися високі стебельця жоржин. Іще трохи – й займуться вони цвітом пишним, барвистим, веселковим… Як саме життя.

Увійшла до хати. У першій кімнаті, як і десять літ тому, на найвиднішому місці, високо, попід стелею, – портрет молодого голубоокого