Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

— Так, я схвильований, Ван, — промовив Риндін, побачивши, як уважно дивиться на нього Ван Лун. — Схвильований цією хвилиною, якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо, незважаючи ні на що, готувалися роками. Ми з вами — перші люди на Венері! Ван, та висловте ж ви бодай як-небудь ваші почуття! Зараз ваша прославлена стриманість просто протиприродна. Ну, Ван!

Ван Лун сконфужено розвів руками:

— Не вмію, Миколо Петровичу, — відверто признався він. — Всередині дуже багато. Зовні нічого немає. Всередині кипить, зовні спокійно. Така погана вдача, Миколо Петровичу, — засміявся Ван Лун, — навіть батько з матір’ю так казали. Але нічого, ви хвилюйтеся, я буду спокійним. Разом складемо, поділимо на два, гаразд?

— Добре, добре, Ван, — також сміючись, відповів Риндін. — Вже з вашого незвично довгого монологу бачу, що й ви зараз не такий спокійний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходімо, друже мій. Он та висока скеля, по-моєму, краще від інших підходить для нашої мети.

Швидкими, легкими кроками Микола Петрович вирушив до скелі, на яку вказав. Ван Лун ішов за ним слідом, уважний і весь зібраний. Він зірко оглядався на всі боки, не пропускаючи жодного підозрілого місця. Академік Риндін перебував під надійним захистом!

Вадим Сокіл і Галя Рижко стежили за обома дослідниками крізь боковий ілюмінатор каюти. Вони щиро заздрили Риндіну і Ван Луну, особливо Галя: дівчині так хотілося скоріше вийти з міжпланетного корабля і опинитися на Венері, власними ногами ступити на неї. Проте вона розуміла, що саме Миколі Петровичу Риндіну, керівникові експедиції, належить честь першому розпочати вивчення планети. А Ван Лун зобов’язаний був супроводжувати Риндіна в першій вилазці і охороняти його.

Певна річ, на астроплані був ще один вільний скафандр, — з трьох, що лишилися непошкодженими. Втім, і тут Галя зрозуміла, — ще один учасник першого виходу до невідомого світу Венери був би зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не про самого Миколу Петровича, а відразу про двох підопічних. Тут нічого не вдієш! Лишалося тільки терпляче чекати своєї черги, тим більше, що Риндін перед виходом з корабля сказав підбадьорююче:

— Ви самі розумієте, друзі, що корабель не можна залишати всім, навіть коли б у нас було і чотири справних скафандри. Зате обіцяю вам, що наступного разу в астроплані зостануся я сам, а ви всі підете в колективну розвідку.

Це було сказано так тепло, так по-дружньому, що і Галя, і Сокіл примирилися з своєю долею. І тепер вони, не відриваючи очей, стежили за Риндіним і Ван Луном, які підіймалися схилом міжгір’я.

Микола Петрович раптом спинився. Він нахилився і подивився собі під ноги.

— Чи доводилося вам бачити щось подібне, Ван? — спитав він голосом, в якому звучав явний подив.

— Ні, — коротко відповів Ван Лун, відступивши на крок.

Частина схилу перед ними була вкрита міріадами комах. Істоти найрізноманітніших форм — довгі, короткі, круглі, плескаті, з шістьма, десятьма і сотнями ніг, різні завбільшки, розміром з муху і величезні, мов гігантські жуки-рогачі, — комахи рухались одним суцільним потоком вздовж улоговини, на краю якої опинилися мандрівники. Цей живий потік спускався з одного схилу, перетинав улоговину і потім підіймався на другий схил. Комахи рухалися кількома шарами, один над одним; вони квапилися, переганяли одна одну, немов хтось їх гнав. І жодна з істот не ухилялася вбік, усі трималися в одному річищі, наповненому до країв.

Ван Лун обережно опустив ногу в гумовому чоботі скафандра в цей живий потік. Він відчув, як під його підошвою хрумкотять сотні комах. Але потік не спинявся, він обтікав ногу і продовжував свій рух.

— Дуже дивне явище, мушу сказати, — з неприязню процідив Ван Лун. — Однак можна йти далі, Миколо Петровичу.

І він кількома кроками перейшов через живу річку, занурюючись майже по коліно. Риндін ішов слідом за ним.

Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими віялами довгастого червоного листя, перетинала їх шлях. Микола Петрович показав на неї Ван Луну:

— Як бачите, Ван, Сокіл мав рацію, коли запевняв нас, що на Венері ми зустрінемо рослинність, схожу з флорою нашого земного юрського періоду. Ці дерева немов і справді нагадують рослинність юрського періоду.

— Щодо рослин — сперечатися не можу, хоча вони й оранжево-червоного кольору, — озвався Ван Лун. — Зате тварини тут, зауважу, інші. Не такі, як красномовно описував Вадим. Ось, зверну вашу увагу, чудовий зразок!

Рука Ван Луна вказувала кудись між стовбурами дерев. Тепер побачив і Риндін. На грубезних блискучих нитках величезного павутиння, яке густою сіткою простяглася між двома високими деревами, сидів великий ситий кошлатий павук. Він був завбільшки з голову людини або навіть більший. Павук уже помітив людей, що наближалися, його маленькі оченята люто втупилися в них, довгі криві лапи збуджено переступали по павутинню. І не можна було зрозуміти, чи хоче він утекти, зляканий незвичними пришельцями, чи, навпаки, готовий кинутися на них.

— Як він вам подобається? — спитав Ван Лун Риндіна, звівши на всяк випадок вгору гвинтівку.

— Досить огидна істота, — пробурмотів Микола Петрович. — Проте, Ван, зустріч з цим. як ви висловилися, «чудовим зразком» аж ніяк не спростовує припущень Вадима. Цілком можливо, що павуки існували і серед земних юрських тварин. Наші зустрічі ще не розбивають теорії Вадима, знаєте…

— Дозволю собі спитати: а як з тією тваринкою, що заглядала вночі до ілюмінатора? — скромно, але досить іронічно спитав Ван Лун.

— Так, це поки що лишається загадковим, — визнав Риндін. Справді, нічний відвідувач нічим не нагадував істот земного юрського періоду, навіть сам Сокіл змушений був погодитися з цим.

— А ось іще приємна компанія! — вигукнув Ван Лун, оглядаючись. — Ні, Миколо Петровичу, тут інша фауна!

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара крилатих істот. Великі, розміром з долоню комахи пронизливо дзижчали, обліплюючи шоломи й скафандри