Читати книгу - "Ходіння по муках"

Даша увійшла в їдальню. Микола Іванович і Дмитро Степанович, що приїхав три дні тому, викликаний терміновою телеграмою з Самари, замовкли. Притримуючи коло підборіддя білу хустку, Даша глянула на червоне, з розпатланим волоссям обличчя батька, який сидів, підібгавши ногу, глянула на перекривленого, з червоними повіками Миколу Івановича. Даша теж сіла коло стола. За вікном у синюватих сутінках стояв ясний вузький серп місяця.

Дмитро Степанович курив, сиплючи попелом на волохатий жилет. Микола Іванович старанно згрібав купку крихт на скатерці. Сиділи довго мовчки.

Нарешті Микола Іванович промовив здавленим голосом:

— Чому всі залишили її? Не можна ж так.

— Сиди, я піду, — відповіла Даша, підводячись. Вона вже не почувала ні болю в усьому тілі, ні втоми. — Папочка, піди, впорсни ще, — сказала вона, затуляючи рота хусткою. Дмитро Степанович сильно сопнув носом і через плече кинув догорілу цигарку. Вся підлога круг нього була закидана недокурками. — Папочка, впорсни ще, я тебе благаю.

Тоді Микола Іванович роздратовано і тим самим, наче театральним, голосом гукнув:

— Не може вона жити самою камфорою. Вона вмирає, Дашо.

Даша раптово обернулась до нього:

— Ти не смієш так говорити! Не смієш! Вона не вмре!

Жовте обличчя Миколи Івановича сіпнулося. Він обернувся до вікна і теж побачив пронизливий, тонкий серп місяця в синюватій пустелі.

— Який жах, — сказав він, — якщо її не стане, — я не можу…

Даша навшпиньках пройшла по вітальні, ще раз глянула на вікна, — за ними був крижаний, вічний холод, — і прослизнула в Катину спальню, ледве освітлену нічником.

В глибині кімнати, на широкій і низькій постелі, як і досі непорушно, на подушках лежало маленьке личко з закинутим догори сухим, потемнілим волоссям, і трохи нижче — вузенька долоня. Даша стала навколішки перед ліжком. Катя ледве чутно дихала. Через довгий час вона промовила тихим, жалібним голосом:

— Котра година?

— Восьма, Катюшо.

Подихавши, Катя знову спитала так само, ніби скаржачись:

— Котра година?

Вона повторювала ці слова весь день сьогодні. Її напівпрозоре лице було спокійне, очі заплющені… Ось уже довгий час вона йде по м’якому килиму довгого жовтого коридора. Він весь жовтий — стіни і стеля. З правого боку, високо, крізь запорошені вікна, — жовтувате болісне світло. З лівого боку безліч плоских дверей. За ними, — якщо відчинити їх, — край землі, безодня. Катя повільно, так повільно, як уві сні, йде повз ці двері і запорошені вікна. Попереду — довгий, плоский коридор, весь у жовтуватому світлі. Душно, і віє смертною тугою від кожних дверей. Коли ж, господи, кінець? Спинитися б, прислухатись… Ні, не чути… А за дверима в темряві починає гудіти, як пружина в стінному годиннику, повільний, низький звук… О, як тяжко!.. Коли б опам’ятатися… Сказати що-небудь просте, людське…

І Катя насилу, ніби скаржачись, повторювала:

— Котра година?

— Катюшо, про що ти все питаєш?

«Добре, Даша тут…» І знову м’якою нудотою слався під ногами коридорний килим, лилося різке, душне світло з запорошених вікон, здалека гуділа пружина годинника…

«Не чути б… Не бачити, не почувати… Лягти ниць… Коли б швидше кінець… Але перешкоджає Даша, не дає забутися… Тримає за руку, цілує, бурмотить, бурмотить… І ніби від неї в порожнє легке тіло ллється щось живе… Як це неприємно… Як би їй пояснити, що вмирати легко, легше, ніж почувати в собі це живе… Коли б пустила».

— Катюшо, люблю, люблю тебе, ти чуєш? — «Не пускає, жаліє… Значить — не можна… Дівчинка залишиться сама, осиротіє…»

— Дашо!

— Що, що?

— Я не вмру.

Ось, мабуть, підходить батько, пахне тютюном. Нахиляється, одгортає ковдру, і в груди гострим, солодким болем входить голка. По крові розливається блаженна вільга заспокоєння. Хитаються, розсуваються стіни жовтого коридора, віє прохолодою. Даша гладить руку, що лежить поверх ковдри, припадає до неї губами, дихає теплом. Ще хвилинка, і тіло розтане в солодкій темряві сну. Але знову різкі жовтенькі риски випливають збоку, з-за очей і — чирк, чирк — самовдоволено, самі по собі, існують, множаться, будують болісний, душний коридор…

— Дашо, Дашо, я не хочу туди.

Даша обхоплює голову, лягає поруч на подушку, тулиться, жива і сильна, і ніби ллється з неї груба, гаряча сила, — живи!

А коридор уже знову простягнувся, треба вставати і йти з стопудовим тягарем на кожній нозі. Лягти не можна. Даша обхопить, підведе, скаже — йди.

Так три доби боролася Катя з смертю. Безперестану відчувала вона в собі Дашину палку волю і, якби не Даша, давно знесилилася б, заспокоїлася б.

Цілий вечір і ніч третьої доби Даша не відходила від постелі. Сестри стали немовби одною істотою, з одним болем і з одною волею. І от перед ранком Катя нарешті спітніла і лягла на бік. Дихання її майже не було чути. Стурбована Даша покликала батька. Вони вирішили ждати. О сьомій годині ранку Катя зітхнула й обернулась на другий бік. Криза минула, почалось повернення до життя.

Тут же, біля ліжка, у великому кріслі заснула й Даша, вперше за ці дні. Микола Іванович, дізнавшись, що Катя врятована, обхопив волохатий жилет Дмитра Степановича і заридав.

Новий день настав радісний — було тепло й сонячно, всі здавались одне одному добрими. З квіткового магазину принесли дерево білого бузку і поставили у вітальні. Даша почувала, як своїми руками відтягла Катю від чорної, холодної діри у вічну темряву. Ні, ні, на землі нічого не було дорожчого за життя, — вона це знала тепер твердо.

В кінці травня