Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Тільки не стало ваги. Але стан такий тривав недовго. Щойно він ворухнувся, щоб встати з ліжка, як його знову обклало чимось важким. Раптом піймав на собі чийсь погляд. Дивився Гончаренко. Його, мабуть, розбудило скрипіння Ярославового ліжка. Костя лежав на боці, скоцюрбившись і підклавши під голову долоні.

— Ач, який моторний, — озвався він. — Потерпи. Находишся ще.

У вікні з'явилася голова хлопця-школярика. Ярославові спершу подумалося, що це йому ввижається і що то дивиться він — Ярослав сам на себе зі свого дитинства крізь скло часу. Але на нього, справді, дивилися великі голубі очі, в яких читалися біль, тривога і подив. А ще було в тих ясних дитячих очах якесь близьке майже родинне відчуття… Хлопець ніби прилип до вікна. Він стояв на виступі цоколя, чіпляючись пальцями за віконницю.

Гончаренко, перехопивши погляд Паливоди і почувши шурхіт за вікном, сказав:

— Що, знову пацан прийшов? Хтось йому сказав, що ми батька врятували. От він і стовбичить тут з ранку до вечора. Може, вже хоч тепер, коли ти опам'ятався, піде собі.

І тут Паливода збагнув, кого нагадувало йому хлоп'я у старій вушанці — Олеся. На мить віконна рама перетворилася на велике фото, якому було знято малого Олеся. А тільки фото виявилося живим — хлоп'я скорботно усміхнулося, показавши не дуже рівні зуби, і ніби випало з картки. У вікні знову з'явилися рожево-білі дахи «швидкої допомоги».

— Бідолашне дитя, — мовив співчутливо Гончаренко. — Лікарі запевняють його, що з батько усе гаразд… Насправді ж кепсько. Тільки витягнуть з того світу, як вони обоє знову туди провалюються. Чи довго триватиме це змагання? До речі, коли ти встиг наковтатись того газу? Все ж чітко було. І раптом — беркиць! Добре, ш рятувальники підоспіли.

Відхилились високі білі двері, з'явився Іван Олексійович.

— Сидиш уже! Будуть з тебе люди, будуть. Приходила ж комендант з гуртожитку, — Чередниченко усміхнувся. — Каже, за дорученням громадськості. Слова підтримки, побажання швидкого одужання, таке інше… На, ось, — кинув на коліна Паливоді лист. — Тобі.

Досить було одного короткого погляду на почерк на конверті, щоб мелодія «Червоні маки», яка з часом пригасла в пам'яті, зазвучала з новою силою і так чітко, немовби він сидів не палаті, а на концерті. І якщо до того Ярослав «чув» її без слів, то тепер вона линула, як освідчення: «Червоні маки — квіти кохання…» Не мі збагнути тільки одного — чому так швидко прийшла відповідь від Таміли. Адже листа їй вії відіслав в останній день перед шахтним експериментом. До того він їй не писав і отже адреси вона не знала.

— Скільки нас уже тут тримають? — запитав Паливода.

— Тримають… — Чередниченко подивився чи то з докором, чи то із співчуттям. — Та вже більше тижня.

«То, виходить, мене теж за вуха з того світу витягували…» — подумав Ярослав. Він розпечатав конверт і побачив округлий каліграфічний почерк, яким було заповнено всю сторінку. Спершу пробіг очима внизу: «Цілую. Твоя Таміла». А тоді почав читати зверху…

22

Неподалік двоповерхового будинку з вежею і годинником на ній виросла бетонна кам'яниця. Робота велася вже на восьмому поверсі: блискала електрозварка, працював баштовий кран, чулися команди «віра». З усього було видно, що монтувалася висока споруда, для якої будинок з баштою і колонами мав бути таким собі п'єдесталом або точкою відліку поступу, якого досягла наука за останні десятиліття. Між тим, із дверей адміністративного корпусу вийшов невисокий чоловік у сталево-сірому пальті і шапці пиріжком. Вийшов, мабуть, на хвилинку, бо навіть не застібнув пальта. Чоловік ковзнув невидячим поглядом по Чередниченкові і його молодших колегах і, проминувши ворота в загорожі, зайшов на будівельний майданчик. Відтак зупинився перед здорованем в одязі виконроба-будівельника і став йому щось казати. Здоровань згідливо кивав.

Іван Олексійович, спершу уздрівши того чоловіка, вже був розтулив рота щоб привітатись. Та по миті зрозумів, що він, хоч і схожий на Бульбинського немов дві краплі води, проте ним не є. Бульбинський був крупнішим і старшим. Власне, цього чоловіка можна було б вважати зменшеною копією Бульбинського. Його немов би «витягли» з більшого Бульбинського, як з більшої «матрьошки». Іван Олексійович подумав, що за логікою, в цьому інституті мусить бути ще одна — значно менша копія Бульбинського, а десь підростає і готується до таких самих функцій ще одна… А чоловік, показавши рукою на восьмий поверх та віддавши якісь розпорядження, знову направився в адміністративний корпус. По трьох з портфеля ми, здавалося, й поглядом не ковзнув. Проте Іван Олексійович міг би заприсягнутися, що він їх не просто побачив, а й роздивився з голови до ніг ховаючись водночас за «маскою» заклопотаності.

Тим часом до парадного з колонами підкоти] мікроавтобус, з якого вийшло п'ятеро чоловіків

— О, нарешті, — сказав Іван Олексійович. — Ходімо. Гірничий нагляд приїхав.

Один з тих, що прибули, уздрівши Чередниченка з колегами, зупинився біля парадного. То був директор шахти Павлюк. Він подивився на них уважно: в погляді проглядалася не тільки цікавість, а й співчуття, і навіть занепокоєння.

— Доброго дня, — привітався Павлюк, — колі вони наблизились.

Паливода завважив, що в нього була дебела як у Пантелєєва, рука.

— Як почуваєтесь? — запитав директор шахти.

— Та очухались уже, — відказав Чередниченко.

— Ну, дай вам бог…

Вони пішли слідом за директором. Над сходами, що вели на другий поверх, було виставлено фотомонтаж: високий довгоногий чоловік спускався тими ж сходами в супроводі кількох осі, серед яких був і Бульбинський. На шляхетному обличчі з високим чолом того показного чоловіка світилася добра, ледь поблажлива посмішка. На лицях решти було знати одкровення і