Читати книгу - "Щоденник злодія"

— Годинник.

— Але ж…

— Лічу до десяти.

Це нагадало мені мої дитячі ігри, і Стілітано видався ще жорстокішим. Враження було таке, ніби він забавляється і може задалеко зайти, оскільки це лише гра. Старий відчепив ланцюжок, на якому висів дзиґарок, і простяг його, підступаючи до Стілітано. Той узяв здобич.

— Твої персні.

— Мої персні…

Старий почав заникуватися. Стоячи нерухомо посеред кімнати, Стілітано чітко показував на жадані предмети. Я стояв у нього за спиною, трохи ліворуч, застромивши руки в кишені, й зорив його у дзеркалі. Я був певен, що з цим старим тремтячим педиком він жорстокіший, ніж завжди. І справді, коли старий сказав, що з його вузлуватих пальців персні годі зняти, Стілітано наказав йому пустити воду.

— Намиль руку.

З величезною запопадливістю старий намилив руки. Він спробував зняти два золоті персні з печаткою, але марно. Упавши в розпач, потерпаючи, що йому відпанахають пальці, він простяг до Стілітано руку з лячним хвилюванням нареченої перед вівтарем. А як же кряжистий Стілітано — пан Б. майже помітив моє хвилювання, коли зупинив мене у своєму парку, перед обсіяним гвоздиками пагорком: «Це мій найчарівніший кряж», — зізнався він мені — чи стану я свідком шлюбу тремтячого старигана зі спітнілими руками? Вишукано й обережно, в чому я вбачав якусь дивну іронію, Стілітано силкувався зірвати з пальців персні. Старий однією рукою підтримував руку, з якою той морочився. Може, він відчуває потаємну радість, що його оббирає гожий хлопець. (Мені на все життя врізався у пам'ять вигук бідолашного горбаня, у якого Рене, так і не ущасливив його, вирвав із рук тисячофранкову купюру: «Який жаль, що я не отримав ще платні. Я віддав би тобі все!» І відповідь Рене: «Не переймайся, можеш переслати її мені поштою».) Стілітано дбайливо намилював руку старого, подібно до того, як це роблять або як я намилював його єдину руку. Тепер обидва виглядали дуже спокійними. Вони підсобляли один одному виконати просту формальність. Стілітано не сердився, йому не бракувало терпіння. Я був певен, що завдяки цьому шаруванню палець обточиться і зробиться тоншим. Кінець кінцем він одійшов від старого і, як завжди, повагом відважив йому два ляпаси. Він відмовився від перснів.

Я трохи затяг свою розповідь із двох причин. По-перше, вона дає мені змогу ще раз пережити ту сцену, зваба якої невичерпна. До безсоромності Роже, який віддається стариганам, долучаються ще деякі деталі, на яких ґрунтується мій ліризм. Насамперед квіти, супроводники моці двадцятирічного хлопця. З немов приклеєною усмішкою цей хлопець довіряв свою чоловічу гідність — і підпорядковував — тремтливому жаданню старого. Стілітанова брутальність, спрямована на руйнацію тієї зустрічі, його жорстокість, завдяки якій він домігся остаточного її знищення. І нарешті, — як мені здавалося — у цій кімнаті, перед дзеркалом, де, — чудасія, та й годі! — я бачив відображення стількох згідливих і самозакоханих молодиків, — як мені здавалося — що сама присутність напівроздягнутого, кумедного, жалюгідного старого пана, чия пригнічена особа, саме тому, що мені доводиться називати її жалюгідною, символізує мене самого.

Друга причина: я вважаю, що не все ще для мене втрачено, бо Стілітано у такий спосіб освідчувався в коханні до Роже, а той — у коханні до іншого. Вони пізнали один одного у ганьбі.

Чи Люсьєн крадькома заходить до моєї кімнати, чи вривається вихором, — я завжди відчуваю одне й те саме хвилювання. Уявні тортури, які я вигадав для нього, болять мені куди лютіше, аніж коли б він перетерпів їх насправді. Чи мушу я вважати, що образ, який я створив, любіший моєму серцю, ніж дитина, що, власне, й стала його основою? Мені важко спостерігати, як мордується його тіло. Інколи, у хвилини ніжності, його погляд окутується легким серпанком; вії стуляються, очі каламутить якась туманна поволока. Вуста складаються у схвильовану усмішку. Жахливість його обличчя, воно наганяє мені холоду, — зумовлена тим, що я поринаю в любов до цього хлопчини. Я тону в ній, як у воді. Я бачу, як я потопаю. Смерть засмоктує мене. Коли він спить, мені не варто надто часто нахилятися до його обличчя: від цього я втрачу свою силу, а сила, яку я черпаю в ньому, — здатна лишень погубити мене і врятувати його. Любов, яку я у ньому буджу, складається з тисячі лагідних слів, що йдуть із глибини його душі, із глибини його серця: немовби випущені наосліп, вони стосуються лише мене.

Інколи я кажу собі, що якби ми крали разом, він полюбив би мене ще дужче і змирився з моїми любовними примхами.

«Лихо розтрощило б його сором, — переконую себе, — здерло б шкуру з його осороми».

Тоді я відповідаю собі, що якби його любов була спрямована на його рівню, то стала б іще несамовитіша, іще глибше збурила наше життя, але він не став би від цього дужчим. Я його швидше вб'ю, аніж завдам йому болю. Люсьєн, якого я, між іншим, назвав своїм послом на Землі, єднає мене зі смертними. Моя майстерність полягає в тому, щоб служити — йому і завдяки йому — укладові, який заперечує уклад, на який би я хотів скинути усі свої клопоти. Проте я працюватиму, не покладаючи рук, щоб створити з нього зримий і рухливий шедевр. Небезпека криється в деталях, які він мені пропонує: у наївності, безтурботності, ледарстві, простодушності його розуму, у його шануванні людей. У цьому разі мені доведеться вдатися до того, що мені мало властиве, але завдяки чому я хочу досягти доброго результату.

Якби він сам запропонував мені протилежні якості, я так само обробляв би їх із гарячим серцем заради супротивного, але не менш рідкісного результату.

Як я наголошував вище, його вишуканість була єдиним критерієм моїх дій. Я не суперечу собі, наполягаючи на своєму виборі зради. Зрада може бути чудовим вишуканим жестом, позначеним нервовою силою і красою. Я рішуче зрікаюся поняття шляхетності, яка присвоює, повертає на свою користь форму гармонії, прихованішу, майже незриму красу, яку варто б засвідчувати в чомусь іншому, ніж прокляті дії та предмети. Ніхто не буде введений в оману, якщо я напишу: «Зрада — прекрасна», і не буде бездухістю вважати — чи удавати, ніби вважаєш — що я маю на увазі ті випадки, коли вона стає неминучою і шляхетною, коли вона сприяє утвердженню Добра. Я вів мову про підлу зраду. Про ту, яку не виправдають жодні героїчні спонуки. Про потайну повзучу зраду, викликану не вельми благородними почуттями: заздрощами, ненавистю (хоча є мораль, яка зважується зараховувати ненависть до благородних почуттів),