Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Це були двоюрідні брати Засмужні – Дмитро та Михайло. Першого вересня 1922 року вони стали учнями останнього, четвертого, року навчання у двокласовій школі Кам’янки Лісної. Молодшому Михайлові наука давалася досить-таки легко, про що вчитель Климко прямо і сказав Теодорові Засмужному. При цьому батько не міг приховати на обличчі задоволення. Важче давалася йому лічба і геометрія, але Теодор і цьому давав пояснення: він сам був не дуже сильний у цих науках. Зате малий Михаль (як на польський манер називав його вчитель) мав чудові оцінки з мов і співу.
На півроку старший Дмитро не міг похвалитися такими здобутками у школі, але й не пас задніх. Іншими словами, все складалося на краще, ще півроку – і вони закінчать школу. Якось чисто випадково Михайло почув розмову батька з дядьком Юрком. Хресний наполягав на тому, щоб віддати Михася вчитися далі, у гімназію до Рави, але батько був проти. Вся чоловіча робота навалилася на його плечі, якщо ще й сина віддати у науку, то хто взагалі працюватиме на полі? Чоловіка підтримала і Пелагея. Їй дуже не хотілося відпускати малого сина кудись далеко. Хоч у кожного з них були свої причини залишити Михася вдома – мати з надмірної материнської любові, батько не хотів, щоб його син служив полякам, – дядько виявився у меншості. Так на родинній раді була вирішена його подальша доля.
Зараз Михайлові було не до майбутнього. Його більше цікавила сьогоднішня риболовля, про яку вони домовилися ще минулої неділі.
– Ми з Степаном вчора впіймали отаку щуку. – Дмитро по-професійному розвів руки.
– Брешеш! – заздрісно відказав Михайло.
– Ось тобі хрест, що правда! – перехрестився Дмитро.
Цей аргумент Михайла переконав.
– Сьогодні зловимо ще більшу, – впевнено мовив він.
– Обов’язково, – підтвердив Дмитро. – Ми знаємо такі місця…
Думати про щось інше хлопчики вже не могли. Подальша їхня розмова крутилася навколо майбутньої рибалки.
Так за розмовою вони не помітили, як увійшли у село. Їхня дорога йшла повз корчму жида Мойші. Зовсім недавно польський уряд дозволив продавати горілку тільки у корчмах, якими винятково володіли жиди. Хоч місцеві священик та вчитель і були проти цього, вони нічого вдіяти не могли. Закрити корчму не можна, вона оберігалася польськими законами, тому священик Саламон вирішив діяти іншими шляхами. Кожної неділі після відправи він наголошував на тому, що негоже християнину ходити за горілкою до жидів. Це, зрештою, приносило певні результати: бажаючих протринькати свої гроші в корчмі було небагато, хоч п’яниці і зустрічалися. Ставлення до Мойші у родині Засмужних було негативне, ніхто з чоловіків просто так корчму не відвідував, лише двічі заходив Іван, щоб купити пляшку горілки.
Перед хвірткою порався з березовою мітлою сам господар корчми. Хлопці притихли й обійшли його другою стороною вулиці. Мойша уважно подивився на них, але не сказав нічого.
До початку уроків залишилося декілька хвилин, коли Засмужні зайшли у клас. Вчителя ще не було, тому обидва хлопці, по-дорослому привітавшись з іншими, зайняли свої місця. Тільки вони встигли вийняти з полотняних сумок зошити, у клас увійшов отець Саламон – сьогодні першим уроком була релігія. Учні піднялися і, повернувшись до образа Богородиці, прочитали молитву.
Того дня, крім релігії, була польська мова, рахунок[25] і природа. Особливо малого Михайла цікавив останній урок. Він завжди цікавився природою, а сьогодні говорили про небо.
– Справжнім товаришем Землі, що не відступає від неї споконвіку, є Місяць, – говорив вчитель Климко. – Він у 50 разів менший від Землі, а його віддаль від Землі виносить «заледве» 380 тисяч кілометрів. Місяць крутиться довкола себе, довкола Землі і з Землею довкола Сонця. То танцюрист!
Все, що говорив вчитель, подобалося малому Михайлові. Він уявляв себе занесеним на Місяць, і йому було від цього добре.
Цей день так і закінчився б звично, як інші, але не судилося. Після того як вчитель відпустив дітей додому, він наказав Дмитрові і Михайлові залишитися. Не так налякані, як заінтриговані, хлопці продовжували сидіти на своїх місцях, чекаючи, що буде далі. А далі двері класу відчинилися, і у кімнату зайшов Теодор Засмужний. Його обличчя не віщувало нічого доброго, і Михайло з переляку втягнув голову в шию.
Батько привітався з вчителем і став чекати. Розмову розпочав вчитель.
– Ну, хлопці, розказуйте, що сталося дорогою до школи, – сказав він.
Михайло з Дмитром перезирнулися.
– Нічого не сталося, – відповів Дмитро.
– Точно нічого?
– Точно нічого, – підтвердив Михайло.
Йому аж відлягло від серця. Боятися було даремно, адже вони дійсно нічого не натворили.
– І ви нікого не зустріли дорогою? – допитувався Климко.
– Тільки жида.
– І все?
– Все.
– Тоді чому ви з ним не привіталися?
Батько примружив очі. Цього виразу Михайло боявся найбільше. Він знав, що після цього обов’язково настане покарання.
– Ну?
На очах хлопців виступили сльози.
– Ми… не… – спробував пояснити старший Дмитро.
– Що ви не?
– Ми не знали, як вітаються жиди! – знайшов, що відповісти, Михайло.
– Так, – підтвердив Дмитро. – Пан отець розказував нам, що вони не признають Ісуса Христа, тому до них не можна звертатися «Слава Ісусу Христу!». А як інакше говорити, ми не знаємо.
Вчитель перевів погляд з дітей на Теодора. На його обличчі відобразилося здивування. Теодор його заспокоїв.
– Не хвилюйтеся, пане вчителю! Будьте певні: завтра вони знатимуть.
Він обернувся до принишклих хлопців і закінчив:
– Марш на бричку! Сьогодні додому вас завезу.
Перспектива бути підвезеними розлюченим татом зовсім не радувала малих Засмужних, але вибору не було. Похнюплені, вони покинули кімнату, не забувши попрощатися з вчителем.
Батько на деякий час затримався. Двоюрідні брати сиділи на бричці мовчазні. Особливо нервував Михайло. Сьогодні з самого ранку тато поїхав до самої Жовкви на базар, щоб і собі щось купити, і синові до школи. Якесь відчуття підказувало малому, що цього разу покупки йому не дістануться. Найближче майбутнє уявлялося йому у невиразному світлі.
Батько покинув приміщення школи, мовчки сів на бричку, взяв віжки.
– Но! – підігнав він двох відгодованих коней.
Звиклі до послуху, коні легким бігом рушили додому.
Оце «Но!» виявилося єдиним словом за всю дорогу. Батько мовчав на передньому сидінні, хлопці зачаїлися позаду. І вже не такою чудовою для них здавалася природа, і чомусь одразу перехотілося йти на давно очікувану рибалку.
Щоб не нариватися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Настане день, закінчиться війна…», після закриття браузера.