Читати книгу - "У череві дракона"

доводиться пізнавати Субстанцію… О-о, це вже переводить розмову зовсім в інший план! Передовсім Субстанція як філософська категорія в кожному разі виступає в ролі Суб’єкта. В матеріалізмі це матерія, в ідеалізмі — дух, але ж там і там однаково Суб’єкт. Ви згодні зі мною, колего?..

Божко. Продовжуйте.

Жолудь. Якщо в надрах Всесвіту є те, що стосовно до нас виступає в ролі Суб’єкта, то це вже, даруйте, зовсім не той і не такий Всесвіт, яким його намагаються зобразити автори «Філософського словника».

Божко. То, може, помолимось?

Жолудь. Це справа вашого сумління. Я глибоко переконаний: гносеологічного світобачення не досить, щоб пояснити Всесвіт, матерію, людину. Класики марксизму здебільшого пояснюють світ з боку суспільних закономірностей. Але ж раніше, ніж має з’явитися суспільство, повинен з’явитися сам Всесвіт, бо сьогодні доведено, що він також не вічний. Був час, коли не існувало не лише нашої планети, а навіть Метагалактики. Більше того: не існувало самих елементів, з яких складається періодична система Менделєєва. Тепер я хочу запитати авторів «Філософського словника»: двадцять мільярдів років тому, до всесвітнього вибуху, коли ще не було жодних об’єктів і систем, існувала матерія чи не існувала? Мені можуть сказати: вона була стиснута в протояйці, із котрого потім створився Всесвіт. Але ж яка сила стиснула матерію до таких розмірів, що ми взагалі в цей період не визнаємо існування часу й простору? Хто здатний відповісти на це запитання?..

Отже, так чи так, а виходить, що матерія не архітектор, не виконроб, а лише глина, з якої невідома нам сила споруджує Світобудову.

Безумовно, матерія існує. Такі поняття, як сила й енергія в їх фізичному розумінні, без матерії неможливі. В телекінез я не вірю. Так само як не вірю в ньютонівську дальнодію. Носієм сиди завжди є певний субстрат — або поле, як кажуть фізики. Та однаково: поле, в обіймах якого перебувала згущена до точки речовина… Та сама речовина, з якої потім був створений Всесвіт… Це поле і є Субстанція. Отже, Суб’єкт Творення. Категорія безумовно онтологічна. Я вірю, що колись буде відкрита і сама Сила — Сила як космологічна величина! — котра потрібна для створення Всесвіту. Вірю також, що вона є сталою величиною — тобто належить Суб’єктові Творення, котрий існує вічно.

Божко. То це ж Бог!

Жолудь. Шановний колего! Чи ви згодні, що нікого із нас не можна звинувачувати у створенні Всесвіту? А таки ж він існує. Якщо ви називаєте Богом субстанціональне поле, в якому зародилась Метагалактика, то будь ласка — це ваше право. Я ж вірю, що це поле піддається вимірам і обчисленням. Так, це справді є матерія як Суб’єкт. Тобто Субстанція. Ви ж не хочете бачити над собою Суб’єкта навіть тоді, коли він — сама Природа! Ви оголошуєте суб’єктом лише свій власний мозок. Щоб це виглядало «законно», ви ампутуєте у філософії одне крило: гносеологію лишаєте, онтологію вирізаєте й викидаєте в чиновницьку сміттярку. Це дає вам право сказати: суб’єктом пізнання є лише людина. Гаразд, я згоден. А куди ж подівся Суб’єкт Творення? Ось до яких операцій вдаються послідовники школи Юдіна, щоб на бюрократичному Олімпі новітні божки не почували морального дискомфорту.

Божко. Бач, ви вже розкидаєтесь образами.

Жолудь. Я вас не розумію. A-а! Даруйте, колего. Я зовсім не мав на увазі ваше прізвище…

Дописано олівцем: «Закінчення стенограми принесу в інститут після свят. К. Г.»

Розділ сьомий

Коли Мирон уранці розплющив очі, погляд його спинився на виписаній в блакитних тонах постаті Марії Магдалини — і, мабуть, саме це зумовило добрий настрій. Картина висіла над його диваном, він придбав її років десять тому в комісійній крамниці за помірну ціну. Мирон був далекий від гадки, що ця скорботна постать молодої, вродливої жінки з виразом молитовного екстазу на обличчі, з надміру великими очима, яким відкривалось у небі щось неосяжне, рятівне, — ця чарівна постать стане для нього чимось не менш близьким, реальним, ніж образ молодої матері з його далекого дитинства або образ Мирослави у хвилини їхнього духовного зближення. Часом постать розросталася до цілого Всесвіту — того жіночого, материнського, що містить у собі Природа, — бо Мирон не міг інакше уявити людину, ніж повторенням Всесвіту в земному світі, тобто по-сковородинському; а в зворотному напрямку, зрозуміло, Всесвіт належало бачити з людським обличчям. Коли не буквально, то в духовному розумінні. Мирон давно помітив: перша частина цього твердження не викликала здивування, вона сприймалася як щось само собою зрозуміле, бо тут, бач, задовольнявся інстинкт самозвеличення (я, мовляв, ношу в собі цілий Всесвіт!); та коли стрілка оберталась у зворотному напрямі, всі, кого він знав — і передовсім його Мирослава, — дивилися на нього з подивом чи навіть співчуттям, наче він ось-ось мав перетворитися на дитину, бо від дорослої людини дивно чути такі сміховинні твердження. Тоді Мирон замикався в собі, молитва Марії Магдалини обгортала його світовим, не хатнім теплом — мовби вона, материнська молитва, робилася його домівкою, незнищенним причалом його душі.

Неважко уявити, як радісно тріпотіла його душа під час промови Юрка Жолудя. Цей рожевощокий красень, позірно такий несхожий на філософа, просто й природно обертав сковородинську стрілку від людини до Всесвіту; справді ж бо, перш аніж мав з’явитися суб’єкт гносеологічний (суб’єкт пізнання — тобто людина), неминуче мусив існувати Суб’єкт онтологічний — себто Суб’єкт Творення. Як ми називаємо цей Суб’єкт (Бог, Природа, Матерія) — то вже справа другорядна, але ж сам той факт, що ми існуємо, є цілком достатнім доказом: Суб’єкт Творення існує також! З часом можуть змінюватися наші уявлення про походження людини, але ж ніякі гіпотези не здатні спростувати самого існування Суб’єкта Творення; для його спростування нам довелося б заперечити існування людності на земній кулі. А раз існуємо ми — значить, існує Він. Яке тут слово належить написати з малої літери, яке з великої (ми чи Він) — хай кожен вирішує по-своєму. Було б нерозумно сперечатися лише з цього приводу, а інших причин для суперечки знайти неможливо, якщо не вчиняти насильства над логікою.

Щодо