Читати книгу - "Пташиний спів"

Коли Джек подивився далі за межі рядів звалених у борозни тіл — його очі розширилися від подиву від вигляду фігури, яку не одразу помітив. Голий — лише в одному чоботі та з пов’язкою на шиї — Стівен, вкритий кров’ю і брудом, шкутильгав до нього крізь місячне сяєво. Його сухі губи шепотіли щось подібне до «забери мене звідси».

Джек, оговтавшись від переляку, переліз через стіну та підійшов до нього. Стівен зробив іще крок і впав йому на руки.

Майкл Уїр сидів за столом біля вікна у тому ж будинку в селі, де його зазвичай поселяли. За вікном сіру вулицю, обсаджену тополями, поливав дощ. Він намагався не думати про Стівена. Йому сказали, що того направили на станцію евакуації, але більше нічого не було відомо. Він сподівався, що Стівен виживе — у нього було якесь недосяжне везіння. Уїр важко зітхнув: дурна, марновірна надія, характерна для усіх піхотинців.

Уїр склав список справ. Зазвичай йому подобались ці господарчі заняття — вони дозволяли відволіктися від жахів обстрілу і зайняти думки практичними завданнями.

Його хвилював бруствер траншеї, у якій був вхід до шахти. Часто солдати, повертаючись із патрулювання, квапилися зісковзнути вниз, аби їх не зачепило світлом німецького прожектора, і зрушували мішки, залишаючи їх без захисту від німецьких снайперів, котрі увесь день уважно за ними стежили. Неочікувана куля у голову дарувала швидку та відносно легку смерть, але деморалізувала оточення. Уїр намагався переконати капітана Грея, що піхоті слід уважніше стежити за безпекою — або ж нехай за них це робить інженерно-саперна рота, але врешті він ще й погодився, щоб його люди узяли на себе додаткові господарські роботи за охорону тунелю піхотою. Цікаво, думав Уїр, чи не це плата за щедрий доступ до віскі Стівена.

На початку списку він зазначив «перевірити щити». Бійниці, біля яких стояли вартові, закривалися залізними щитами, але деякі з них пошкодило під час обстрілу або кулеметами та снайперами ворога. Колючий дріт теж потребував ремонту, хоча від цієї роботи своїх людей поки що вдавалося вберегти. Піхотинці вішали на нього порожні бляшанки для сигналу тривоги — але поки що це спрацьовувало тільки на пацюків. Коли йшов дощ, вода стікала дротом у бляшанки, і солдати часто робили ставки на те, яка заповниться швидше, — а іноді видумували забобони щодо того, чия бляшанка наповнювалась першою.

Уїр чув дещо інше у тих звуках. Одного разу, у період затишшя, він сидів на стрілецький сходинці, чекав на повернення Стівена з дозору і слухав музику бляшанок. Порожні дзвеніли, а трохи наповнені водою видавали висхідну гамму. Повні звучали низько, як барабани, а коли перекошувалися — гучно і з мелодійними переливами. Зі свого місця Уїр чув кілька десятків бляшанок з різним звучанням. Вітер ворушив дріт, і той стогнав фоном — іноді лункий, а іноді тихий акомпанемент. Треба було докласти зусиль, аби почути — а може, і уявити — у цій жерстяній музиці мелодію, але це було краще для його вух, ніж слухати обстріл.

Наближався вечір, і Уїру хотілося встигнути поспати до початку нічних робіт. Цієї ночі вони допомагали піхоті переносити боєприпаси та копати нові вигрібні ями. Ще треба було відремонтувати траверси та стіни траншей — і це не беручи до уваги їхню повсякденну працю під землею.

Перед тим як лягти поспати, Уїр вирішив поговорити зі своїми людьми. Коли він підійшов, вони курили цигарки та лагодили форму. Одяг мінера вимагав особливої уваги, і хоча кожна людина шиє по-іншому, але всі вони вже стали експертами у голково-ниткових справах. Перемовившись з ними декількома словами підтримки, Уїр повернувся до себе та ліг спати. Вранці він заходив у штаб батальйону — там нічого не знали про Стівена. Якби й вижив, то знайшов би спосіб із ними зв’язатися. Навіть якщо лікарі не сказали нічого командирові його батальйону, Стівен все одно зміг би звістити про себе друга.

Уїр заплющив очі, намагаючись заснути. Треба надіслати листа комусь із родичів Стівена, якщо такі є. Він почав обдумувати, що саме написати. Стівен був безстрашним... надихав своїм прикладом... він був моїм найкращим другом, моєю опорою та щитом. Порожні слова, якими так часто заповнювали листи, не могли описати, яку частину у його житті займав Стівен. Очі Уїра заповнили сльози. Якщо Стівена не стало, то і його гра не має продовження. Він просто чекатиме смерті, ходячи повз бруствер та відкриваючи рота під дрейфом хмар фосгену, — і нехай дають телеграму на тиху вулицю у Лемінгтон-Спа, де його батьки та їх друзі продовжують жити, не знаючи нічого про той світ, де були вони зі Стівеном.

Стівен Рейзфорд знову вселявся у своє тіло — клітина за клітиною. Кожен дюйм приносив новий біль і старі відчуття того, що означає жити. На ліжку не було простирадла, хоча під обличчя йому поклали грубу лляну тканину, котра після численних прань та дезінфекцій стала навдивовижу м’якою.

Ввечері біль у руці та шиї посилився, хоча він ніколи не перевищував того, що Стівен міг витерпіти. Йому вочевидь було не настільки зле, як солдатові на ліжку поруч — той, мабуть, міг навіть побачити схилений над його тілом біль. Кожного дня вони відрізали від нього якусь частину, яку забирала гангрена, — і кожного разу цього було недостатньо. Коли з нього знімали пов’язки, з тіла вихлюпувалася рідина — наче якийсь дух прагнув його полишити. Плоть заживо розкладалася, як ті, що висіли на колючому дроті та день за днем з червоного ставали чорними, а згодом гнилими спорами падали в землю.

Якось зранку в іншому кінці палати з’явився дев’ятнадцятирічний хлопець. Його очі були прикриті шматочками коричневого паперу. До шиї прикріплена картка з персональними даними, які уважно проглянув старший лікар — нервовий чоловік у білому халаті. Він покликав сестру, і