Читати книгу - "Софія"

мені сказав над вухо: «Ти знаєш, я колись, ну, просто заглядався на таких дівчат… Нічого такого, знаєш, які вони зараз… А зараз мені лячно…» – і бідолаха майор виблював… Ось так змішалися звуки, почуття, кольори і відчай, як домінанта пізнання невидимого і невідомого. Пізніше, з часом, гулким, як жерстина на великому жовтому вогнищі, часом, поораним тисячами тисяч людських спогадів, руда перетвориться на бліду тінь домогосподарки; час повністю виїсть її, як виїдять її приховані садистські бажання, сексуальні забаганки, як ненависть до чоловіка та чоловіків. Дивлячись очима майора, я цинічно уявляю, як вона йде дорогою, попід чорними шматками панельок, за спиною заходить червоне сонце… Виповзає місяць уповні. Хе-хе… Банально… Аби не одне – до ніг падають тринадцятилітні школярки, тримаючи одна одну міцно за руки. Жертви молоха. Жертви незрілого марнославства. Ось так, напевне, мстяться поколінню, коли не допомагають бомби, кастети і ножі… А зараз до того, із сіро-зеленими очима, заходить жінка, несучи перший раз у житті, перший запах спокуси, знімаючи сукню через голову. Звісно, він хотів бачити іншу, і вона, та інша, ще живе, звивається у ньому, і йому, напевне, страшно, дуже страшно, бо вона на нього дивиться спокійним рівним поглядом. Шум вітру і дихання. Сосок між зубами. Гаряча тічка стегнами. І сон, як у тихій теплій льолі. Перший раз, завжди перший раз. Що, краще – за руки і вниз головою, гадаючи, що полетиш до неба? Пекло, як і концтабір, ніхто не відміняв… Але хто тоді вигадав вічну скорботу, і що може уміститися в ній: дві жінки, одна – білява, інша – чорнява, чи дві дівчинки з міста Нетяшина, які, взявшись за руки, кинулися з даху дев’ятого поверху? Можна назвати їхні, чоловіків, імена, будь-як можна назвати, повертаючи коло за колом із тисячі тисяч вірогідностей, повернутися в баговиння першотворення; можна, і тут більше вірогідностей, чим думав той, високий, і той, із зелено-сірими очима. Вони не випускали з черепа думок про Нетяшин, про комету, а особливо що відчували двоє тихих дівчаток перед краєм життя… Що б вони не думали і де б вони не були, той, хто прожив трохи років, повинен прощати. Якщо у тобі є віра, ти не віриш у випадковості… Але зараз один трахав не ту, що кохав, і його товариш повторював те ж саме. Ось так… Саме за це розіп’яли Ісуса Христа. За те, що Він вчив людину бути людиною… Та й тоді ніхто не знав про Нетяшин. І ніхто не чекав на Спаса. Ніхто не вмів прощати, навіть через дві тисячі років після приходу Розіп’ятого.

Той, з перекинутим поглядом і сіро-зеленими очима, котив повільно БМВ, вирулював серед скла, гнав машину, вивчаючи рудо-сірий мурашник, наче вперше у столиці, і думав, байдуже, облизуючи її помаду з губ: «Бля, як усе по-ідіотськи виходить… Не бачилися тисячу років… І тут ці двійко таки гепнулися з небес. Да, народ у нас, бля, бачить скрізь як не містику, так принаймні Гоголя… І дійсно, що можна було придумати, щоб полетіти щупаками вниз головою, узявшись за руки?» – Він був набожною людиною і поважав смерть, як поважають її люди, що пізнали життя. Тому думка про школярок продерла наждаком по спині.

– Якого хрєна? – сказав він уголос. – Та ми просто-таки стали дорослими. А раніше на все начхати було!

Він зупинив авто біля майдану Незалежності і довго вибирав повію. Нарешті та, яку він підманив пальцем, підійшла – середнього зросту, смаглява, але руки повні і кругленькі маленькі пальчики. Таких він не любив. Але уперто брав, щоб вигнати із підсвідомості, з усіх пор шкіри, руду. Він поставив її раком у БМВ і трахав прямо на Хрещатику, дивлячись на її огидні куценькі, як сосисочки, пальці. Він трахав її раком, а вона мавпочкою тримала кермо. І тут він побачив двох школярок, що йшли, тримаючись за ручки. І у нього все упало.

– Погуляли, товариш майор!

Той, з очима – зараз сірими, подивився вгору, так, як дивляться у колодязь чи у велетенське дзеркало, почеплене до небес, глянув сталевим поглядом, без жодної іскри печалі, наче побачив ту, із чорним крилом волосся, карміновими губами, ніжними руками і м’яким грудним голосом. Борлак забігав швидше. Очі нерухомі, а в горлянці у нього клекотіло, як у чоловіків, що розучилися плакати чи сміятися. Або як у горлянку хлинула вода. І чоловік пив її, як самогубця, не зупиняючись, ковтав замість повітря, не намагаючись щось зробити… Отже їх було тоді четверо на березі сонного озера з тонким і рівним склом води.

1979 РІК. САХА. ОЗЕРО

Нарешті він побачив озеро. Він сподівався побачити красиве око вод, які бувають там, звідки він прибув. Спочатку він пройшов над берегом, де росли куці сосни чи якесь патиччя, що він прийняв за сосни. До самої води, темної і в’язкої, йому підходити зовсім не штирило. Проте холод зник якось сам собою. Тільки темна, без сонця, вода зводила зуби оскоминою. На тому березі над водою підіймалися скелі. Могутні і торжественні, з чубчиками дерев, вони нагадували захололих два крила падших янголів після Армагеддону.

– Да, а народу у вас, як у Китаї, – сказав він і поліз в кишені. Він витягнув дбайливо замотаний шматок мороженого м’яса, фальшивий самородок, що відібрав у евенка, і якийсь згорток. Це була мапа. Він дбайливо розгорнув її. Вгорі закричав якийсь птах. Він підвів голову, погрозив кулаком:

– Тільки не срати, куриця!

1979 РІК. ПІВДЕНЬ

В Інки щасливий, золотом іскриться, день. Сьогодні