Читати книгу - "Бомбардир"

За кермом дійсно був Сергій Гайдук.

– Добрий вечір, Олексію Петровичу,– у його рівному голосі не було ні цікавості, ні роздратування – взагалі нічого.– Я хочу з вами поговорити. Якщо не заперечуєте, проїдьмося трохи…

Я кивнув, сів біля водія, і машина рушила.

Досить довго ми їхали в цілковитій мовчанці, і в міру того, як віддалялися від мого будинку, мені ставало дедалі цікавіше, що ж усе це означає. Куди ми їдемо? Про причину його пізнього візиту я загалом здогадувався.

Вулиці вже були майже порожні, а оскільки Сергій і далі не вимовляв ані слова, я просто дивився навсібіч, подумки фіксуючи маршрут. Джип рухався плавно й майже безшумно, ми їхали до центру Києва. У ці хвилини мене найбільше цікавило, з чого він почне.

Нарешті Гайдук припаркувався на вузькій вуличці, що веде до Майдану, біля невеликого бару, який усе ще був відкритий. Заглушив двигун, відстебнув ремінь безпеки, і я зрозумів, що ми прибули до мети.

У барі не було ані душі, але на звук наших кроків із дверей за стійкою миттєво з’явилася молоденька офіціантка. Ми влаштувалися за столиком у далекому кутку на затишних шкіряних диванчиках, уперше опинившись віч-на-віч. Сергій замовив якийсь квітковий чай з медом, а мені потрібне було щось міцніше – щоб позбутися пивної розслабленості й зібратися. Тому я попрохав подвійну порцію «Jameson» з льодом. Мій співрозмовник на це ніяк не відреагував – далі відмовчувався.

Офіціантка принесла замовлене й тихенько зникла. Сергій потягся до фаянсового чайничка, наповнив чашку, коротко ковтнув і мовив:

– Мені давно хотілося поговорити з вами, Олексію Петровичу. Віч-на-віч.

Я усміхнувся й відповів:

– І мені теж, Сергію…

У принципі, він за віком міг бути мені сином, але я не хотів переходити на «ти», щоб зберігати дистанцію.

Він кивнув.

– Я в курсі, що ви збираєте про мене інформацію. І стежите за мною. Щодня – принаймні в останні п’ять днів. Багато довідалися?

– Цілком досить,– не без виклику відповів я, поглянувши йому просто в очі.

– Досить для чого?

– Для того, що мені потрібне.

– Вам не здається, що це підло?

– У жодному разі. Я не перейшов меж дозволеного. Не конфліктую з журналістською етикою. Можливо, те, чим я займаюся, комусь може здатися негідним, але ви, Сергію, людина популярна і мусите бути готові до подібних речей. Не я, то інший або інші.

– Чого ви домагаєтесь?

– Це Черниш порадив вам поговорити зі мною? – не стримався я, згадавши нещодавні зустрічі бомбардира з агентом.– У нас із ним спілкування, м’яко кажучи, не склалося…

– Черниш ні до чого! Це моє рішення. Те, чим ви займаєтеся, турбує мене, як турбувало б будь-яку іншу людину. Ви втручаєтесь у моє особисте життя. Вам би це сподобалося?

– Думаю, ні.

– І яка мета?

– Хіба Черниш не згадував про те, що я працюю над книжкою?

– Згадував. Але я в це не вірю. Чому ви жодного разу не спробували зустрітися зі мною?

– Цікаво, як? Ви не дуже раді нашому брату. Якби я звернувся до вас, Сергію, про це відразу стало б відомо Чернишеві, а він не підпустив би мене до вас навіть на гарматний постріл. Що ж до книжки… Чому б і ні? У вас маса шанувальників, ви молода зірка, навколо вас ореол постійної недомовленості, якщо не таємниці. Інформації практично немає, публікації можна перелічити на пальцях. Люди хочуть знати, у чому річ. Невелика книжка, написана коректно й з повагою, зовсім не зашкодила б вашій кар’єрі.

Він мовчав до болю довго. Попивав чай і, мабуть, намагався зрозуміти, чи я брешу. Погляд його ковзав по моїй руці, що тримала склянку з віскі, оцінював розслаблену позу і нарешті зупинився на моїй фізіономії – цілком безтурботній, як мені здавалося в ту хвилину.

– Добре,– раптом промовив він, відставляючи чашку.– Буду з вами відвертим. Однак сподіваюсь і на вашу порядність.

Я розвів руками – мовляв, інакше й бути не може.

– Я здогадуюся, що ви вже ґрунтовно попрацювали…– з деякою ворожістю повів далі він.– Я телефонував В’ячеславу Івановичу… вже після того, як бачив вас разом після матчу в Києві.

– А…– відгукнувся я.– Чудова людина. В усьому.

– Не заперечую… І ви досить багато знаєте про мене. У тому числі й такі речі, які характеризують мене не з найкращого боку. Це мене не надто непокоїть. Але є й дещо інше. Сьогодні ви зіткнулися з моєю матір’ю і спробували зав’язати з нею розмову, видаючи себе за іншу людину. Коли вона розповіла мені про це та описала «давнього знайомого», якого так і не змогла впізнати, я відразу зрозумів, про кого йдеться…– Він мовив усе це зовсім спокійно, без тиску, але мені довелося докласти серйозних зусиль, щоб не показати, наскільки мені ніяково.– Ви, мабуть, звернули увагу на її хворобливий вигляд… У неї рак шлунка, неоперабельний. Жити їй залишилося недовго – півроку, максимум рік. Якщо до неї дійдуть плітки й пересуди про моє минуле, будь-який негатив,– це просто вб’є її. Набагато раніше, ніж пухлина і ті препарати, які вона тепер приймає.

– Співчуваю,– пробурмотів я.– Якби я знав…

Він знову перервав мене на півслові.

– Саме тому в мене до вас, Олексію Петровичу, пропозиція…

У мене промайнуло в голові: зараз він запропонує мені гроші. Причому, на відміну від агента, назве конкретну суму, і вона виявиться дуже серйозною. Однак Сергій так само спокійно вів далі:

– Мені чомусь здається, що у вас назбиралося багато питань. Я нізащо не став би відповідати на них за інших обставин. Нікому. Але зараз ніяких диктофонів не буде – тільки ви і я. Кажіть, що саме вас цікавить. Я відповім – абсолютно щиро. І будьте впевнені – тільки чисту правду. А потім ви самі вирішите, як учинити із цією інформа- цією…

Я мовчки кивнув.

– А ви, зі свого боку, теж цілком чесно скажете, для чого збираєте відомості про мене, тому що в історію з книжкою я ні на секунду не вірю.

– Чому?

– Бо книжки пишуть тільки про великих майстрів. Про тих, хто ввійшов в історію футболу. Іншими цікавляться таблоїди.

Уперше за цей час – а може, і взагалі вперше – я побачив його скупу усмішку. Куточком твердо стиснутих губ.

– Але за кордоном…

– Авжеж.– Він скривився.– Але не такими методами, не з чорного ходу, як ви, Олексію Петровичу. Що, коли я хочу поховати своє