Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

А от що, наприклад, повідомляла про характер діяльності в цей період «українських владних органів», контрольованих гітлерівцями, українська газета «Шлях»: «... багато хто з нас служить в поліції, в управліннях праці і господарських установах. Організовуємо порядок, збираємо контингенти, шпигуємо, беремо участь в облавах, арештовуємо. Так. Маємо великий привілей — дозволив нам підлий німецький шахрай мордувати власними руками. Наша поліція все більше муштрована і надається на важке ремесло, повинна вміти користуватися гумовими палицями, мусить жадати вбивств, відчувати потребу в знущаннях над безборонними. Для розправи віддано їм євреїв. Знадобиться їм цей досвід, коли прийде черга на мордування своїх...»[345].

Утім навряд чи все, що друкувалося на той час в українській і польській як підпільній, так і легальній пресі, відображало реальний стан речей.

Про ті самі скарги, тільки тепер українців на поляків, можна було прочитати і в українських матеріалах. Так, в огляді суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях за квітень 1942 р. Крайового проводу ОУН повідомлялося: «Польські громадські, легальні чинники назовні не афішують ні себе, ні своєї праці, ведуть себе незвично тихо і скромно, але тим не менше успішно працюють. Їх завдання — по-перше, дати змогу своїм людям продержатись в нинішній час матеріальних злиднів і голоду, тут поляки виявляють подиву гідну національну солідарність і почуття глибокої взаємної допомоги... по-друге, створити всіма можливими засобами якнайширші можливості для охоплення польським елементом важливих ресортів державної адміністрації, господарства, транспорту та зв’язку. І треба рішуче визнати, що поляки зуміли провести свої плани. Бо ж не дивлячись на стан війни Польщі з Німеччиною — поляки мають сьогодні впливи і на залізниці, на пошті, в фінансах, господарських установах, урядах праці і т. п. і т. д.»[346].

І хоча останнє зауваження стосувалося більшою мірою Східної Галичини, але не можна заперечувати того, що подібна тенденція — до суперництва за опанування найважливіших ділянок адміністративно-господарського апарату шляхом відсторонення представників іншої національності — була характерна й для Волині. Загалом варто зазначити, що гітлерівці надавали перевагу у працевлаштуванні вже готовим фахівцям, незалежно від їхньої національності, адже в тилу воюючої армії адміністративний апарат мав функціонувати справно й ефективно.

Зрозуміло, що намагання багатьох місцевих українських громадських діячів збільшити українське представництво в усіх сферах суспільно-політичного життя Волині, усуваючи звідти польський елемент, не могло не знаходити підтримки українського загалу. Таку діяльність, зокрема, прагнула проводити Українська рада довір’я на чолі зі Степаном Скрипником, створена в Рівному невдовзі після приходу туди німців.

Однак, з іншого боку, ті самі діячі, що в перші місяці німецької окупації відверто співпрацювали з гітлерівцями, стали своєрідним знаряддям, яке окупанти почали використовувати для своєї брутальної експлуатації місцевої української людності. Через це між українським простим сільським людом і його, з німецької ласки, керівною верствою на Волині поступово виникла прірва, яка дуже швидко збільшувалася.

Загалом становище місцевого українського населення було не кращим за становище польського. Незважаючи на нібито надані спочатку німецькою владою привілеї українцям на Волині, вже невдовзі діяльність українських «самоврядувальних» органів, а також міліції була зведена до виконання ними другорядних і цілком контрольованих окупаційною адміністрацією функцій. Та й місячна заробітна платня працівників німецьких органів влади, якщо вони тільки не були німцями, була дуже низькою і дорівнювала, наприклад, ринковій вартості одного кілограма сала.

Те, як було організовано шкільництво на Волині, в жодному разі не відповідало українським національним потребам. Були відомі непоодинокі випадки побиття та знущань німців над представниками української інтелігенції та робітниками — працівниками німецьких підприємств у Луцьку, Ковелі, інших волинських містах.

Через вимушене систематичне постачання окупантам сільськогосподарського контингенту, виконання низки інших обов’язків, в тому числі забезпечення Рейху робочою силою, українське село перебувало в занедбаному стані і було цілком позбавлене збіжжя, худоби, молочних продуктів тощо. Майже не проводилася торгівля продуктами сільськогосподарського виробництва, і селянин не мав жодної можливості якось оновлювати свій арсенал знарядь праці. Те, чим була і мала залишатися надалі українська земля для нових господарів із Заходу, у найвідвертішій формі відобразив часопис «Волинь», що легально виходив під німецькою окупацією в Рівному: «Так, як німець досягнув великих річей у цілому світі, як піонер цивілізації та культури, так тепер, німецькі піонери Сходу, витиснемо на цьому краю знамя нашої праці. Велика є наша мета запевнити прохарчування цілої Європи німецьким за господарюванням України»[347].

Тож рано чи пізно, але на Волині мала з’явитися українська національна збройна сила, яка б узяла під захист місцеве населення від пограбування та нищення окупантами. Правда, шлях до її створення виявився дуже довгим і складним. Цей шлях, що його пройшла ОУН(Б) від заперечення в 1941–1942 рр. необхідності за умов фашистського тотального терору партизанської боротьби до створення навесні 1943 р. Української повстанської армії і проведення бойових дій на протинімецькому фронті, добре відстежується, зокрема, у матеріалах свідчень Михайла Степаняка.

Останній був одним із провідних діячів бандерівського руху, автором проекту «Організація органів державної влади» Самостійної України, з кінця 1941 р. — членом Центрального проводу ОУН, учасником 1-ї, 2-ї, 3-ї конференцій ОУН (терміни їх проведення відповідно кінець вересня — початок жовтня 1941 р., березень 1942 р., лютий 1943 р.) та Третього надзвичайного великого збору ОУН (серпень 1943 р.), на яких і стався поступовий перехід ОУН(Б) до нового бачення ситуації, що склалася на фронтах Другої світової війни.

Серйозні дослідники історії ОУН і УПА сьогодні вже зі скептицизмом ставляться