Читати книгу - "Жінка в пісках"

що, здавалось, от-от почне розповідати про своє життя. Та, на щастя, ключ, який він простягнув мені, випав у нього з руки і дзенькнув об підлогу. Розгубившись, управитель зірвав пломбу з газового крана і квапливо вийшов. Я полегшено зітхнув... От було б добре, якби завжди так легко вдавалося зривати з людей покривало брехні...

Стемніло настільки, що навіть пальців на руці, піднесеній до самих очей, не можна було порахувати. Кімната, яка ще ні разу не давала притулку людині, була справді чужою і непривітною. Та здавалася мені набагато кращою, ніж привітні люди. До того ж, відтоді як сталося те нещастя, я почав відчувати прихильність до темряви. Правду кажучи, було б чудово, якби вмить усі люди на світі втратили очі й забули про існування світла. Тоді б одразу вдалося дійти згоди щодо форми предметів. Кожен знав би, що хліб — це хліб, незалежно від того, трикутний він чи круглий... От, скажімо, було б добре, якби та дівчинка зажмурила очі й не бачила мене, а тільки чула мій голос. Може, тоді ми подружили б — ходили б разом на прогулянки в парк, їли б морозиво... Але навіть при слабому світлі вона помилилася: вважала трикутний хліб не хлібом, а трикутником. Хоча саме світло прозоре, та всі предмети, які потрапляють у його проміння, стають непрозорими.

Однак світло існує, а тому пітьма — це лише обмежена часом відстрочка у виконанні присуду. Я відчинив вікно, і в кімнату, мов клуби чорної пари, ввірвався просякнутий дощем вітер. Я закашлявся і, знявши окуляри, витер сльози. В перехресному світлі автомобільних фар електричні дроти, верхівки телеграфних стовпів та ряди покрівель тьмяно виблискували, наче сліди крейди на погано витертій класній дошці.

В коридорі почулися чиїсь кроки. Звичним рухом я знову надів окуляри. З крамниці принесли постільні речі, які замовив для мене управитель. Гроші я просунув під двері, а куплені речі попросив залишити в коридорі.

Отже, приготування до старту начебто закінчено. Я роздягнувсь і відчинив шафу: на внутрішній стороні стулки було вставлене дзеркало. Я ще раз зняв окуляри, скинув пов’язку і, вдивляючись у дзеркало, почав розбинтовувати обличчя. Накладені трьома шарами бинти просякли потом і здавалися вдвічі важчими, ніж уранці, коли я їх намотував.

Як тільки обличчя відкрилося, на нього виповзли клубки п’явок — багряні набухлі келоїдні шрами... Яке огидне видовище!.. Воно повторюється щодня, як урок,— слід би вже звикнути...

Мене ще дужче роздратував цей, так би мовити, безпідставний переляк. Якщо вдуматись, це просто нерозумна, без жодних підстав чутливість. Навіщо зчиняти переполох з приводу якоїсь там людської оболонки, до того ж невеликої її частини — шкіри обличчя? Щиро кажучи, таке упередження, усталена думка — не рідкість. Наприклад, віра в чаклунство... расові ідеї... безпричинний страх перед зміями (або перед тарганами, про що я згадував раніше в листі)... Ось чому не тільки який-небудь прищуватий пуцьверінок, що живе ілюзіями, а навіть я, завідуючий лабораторією в солідному інституті, припнутий до суспільства, наче корабель якорем, захворів психологічною висипкою. Усвідомлюючи, що не маю причин ненавидіти оте гніздо п’явок, я, проте, не міг із ним примиритись і страждав.

Звичайно, я намагався себе перебороти. Замість того, щоб правду обходити, краще подивитися їй прямо в очі й звикнути до свого становища. Якщо сам не надаватиму цьому уваги, то й інші напевне нічого не помічатимуть. Виходячи з таких міркувань, я охоче заводив в інституті розмови про своє обличчя. Скажімо, з підкресленою жартівливістю порівнював себе з чудовиськом у масці, яке показують у телевізійних мультфільмах. З удаваною веселістю казав, як вигідно все бачити, а самому залишатися невидимим. Найшвидший спосіб звикнути самому — це привчати інших.

Таким чином я начебто досяг певного успіху. Незабаром у лабораторії я перестав відчувати незручність. Більше того, мені навіть почало здаватися, що чудовиська в масках не просто мають лякати, а в їхній появі на телеекранах і в коміксах є свій резон. Справді, маска — якщо тільки під нею не гніздяться п’явки — створює деякі вигоди. Якщо прикривання тіла одягом знаменувало розвиток людської цивілізації, то немає підстав заперечувати, що в майбутньому вважатиметься звичним носити на обличчі маску. Адже і тепер ними іноді — на важливих церемоніях або святах — користуються. Я не знаю, як це чітко висловити, але мені здається, ніби маска робить людські стосунки універсальнішими, ніж тоді, коли обличчя відкрите...

Інколи я починав вірити, що поволі, але невпинно одужую. Та я тоді ще не знав, наскільки спотворене моє обличчя. А тим часом під бинтами тривав руйнівний наступ п’явок. Хоча лікарі мене запевнювали, що обмороження рідким повітрям не завдає такої шкоди, як опік, а тому швидше гоїться... Подолавши кілька ліній оборони — вживання теразина, ін’єкції кортизона і радіотерапія,— полчища п’явок кидали в бій щораз більші сили і розширювали площу захопленого плацдарму.

І от одного разу... Якось опівдні я відпочивав після координаційної наради нашої лабораторії з іншими підрозділами інституту. До мене підійшла молода лаборантка, яка щойно цього року скінчила школу, і, перегортаючи якусь книжку, з багатозначним усміхом на губах сказала: «Сенсей[9], подивіться, яка цікава картинка». Її тонкий палець показував на малюнок Клее «Фальшиве обличчя». Обличчя було розкреслене кількома горизонтальними паралельними лініями і здавалося повністю забинтованим. Вузькі щілинки рота та очей з особливою жорстокістю тільки підкреслювали його безвиразність. Раптом я відчув невимовне приниження. Звісно, дівчина не мала злого наміру. Правду кажучи, це мої розмови спонукали її до такого вчинку... Та нічого, заспокойся! Бо як розсердишся, твої зусилля лопатимуться, як бульбашки на воді... Однак умовляння не допомагало, і моє збудження наростало: цей малюнок згодом навіть здався мені власним обличчям, відбитим в очах у дівчини... Фальшиве обличчя, яке бачать інші, позбавлене будь-якого виразу... Я не зносив самої думки, що дівчина бачить мене саме таким.

Зненацька я вихопив книжку у неї з рук і розірвав навпіл. Разом