Читати книгу - "Шалена"

– Звісно, – кажу я, всміхаючись. Це якраз те, що мені треба. Бо день якийсь невдалий… Звідки він знав?

Він підходить до бару в глибині студії. Петлі скриплять. Скло дзеленчить.

– Льоду?

– Ні, дякую.

Знімаю ліфчик і вішаю його на спинку різьбленого дерев’яного стільця. Цікаво, це він його вирізьбив? Мої руки тремтять. Сальваторе підходить до мене з двома чарочками й пляшкою «Ґрей ґус». Мабуть, це хороша горілка. Зазвичай я купувала горілку власного виробництва в «Теско», якщо вона була за акцією. Сальваторе ходить як Джон Вейн. Тепер він стоїть так близько, що я могла би простягнути руку й торкнутися його. Я дивлюся на своє тіло, синє, побите. Сальваторе, здається, нічого не помічає.

– І трусики, – каже він, вказуючи на мої шортики.

Я знімаю їх та вішаю на стілець. Це – червоні мереживні трусики Бет, мої улюблені з її колекції. Я навіть вдягла ліфчик, який до них пасує (чого ніколи не траплялося, коли я була Алвіною). Він ставить чарки на стіл, наповнює їх із лишком кристально-прозорою горілкою, передає мені. Він зазирає мені у вічі, його зіниці розширились. Це його заводить? Ми вихиляємо два щедрі шоти. Горілка обпікає задню стінку горла. Прихід миттєвий. Що далі?

Він бере мою руку в свою.

– Сядь отак, – каже він, допомагаючи прибрати потрібну йому позу. Він ставить за мною дерев’яного стільчика, опускає мене на нього. Кладе мені ногу на ногу, а потім повертає мене так, щоб я дивилася в стіну.

– Повернися сюди. Дивися через плече.

Він бере мою руку, вибирає їй місце на талії. Потім складеною човником долонею повертає, як треба, моє підборіддя. Він відступає назад, оглядає мене з ніг до голови.

– Perfetta[100], – каже він.

Я всміхаюсь. Він такий сексуальний: обрізані джинси, забризкана фарбою сорочка. Вона порвалася з одного боку: крізь отвір видно його живіт: прес Ченнінґа Тейтума й засмага гарячого хлопця. А цю ямочку на підборідді мені так хочеться цілувати. Він простягає руку та наливає ще два шоти. Дивиться мені у вічі, я не відводжу погляду.

– Не ворушись, – каже він, підносячи склянку до моїх губ і вливаючи мені горілку просто в горло.

Цей чоловік справді врятував учора мою шкуру. Тепер нас об’єднує спільна таємниця, він ніби знає мене зсередини. В нашому злочині ми партнери, ми зберігатимемо таємницю до смерті. Ніхто й ніколи не був мені такий близький. Я відчуваю, ніби він може бачити мене наскрізь. Але, звісно, він думає, що я Бет…

Він вихиляє горілку, підходить до мольберта. Відкидає пальцями своє русяве волосся з вигорілими на сонці пасмами. Якби я не знала, що він сицилієць, то подумала б, що він швед. Швед або голландець. Голландці високі. Відкидаю з обличчя кучерик, він лоскоче мені ніс.

– Я серйозно, не рухайся. Ані на міліметр. – Його голос сердитий.

Я гигочу. Горілка вдарила мені в голову. Він намагається мене напоїти? Сподіваюся, так.

– Припини сміятись. Ти ворушишся, – каже він. Тепер він розлютився. Змушую себе не всміхатись.

Сальваторе бере вугілля, стає за мольбертом, за кілька кроків від мене. Я втягую живіт, сідаю трохи рівніше. Я Бет. Я неймовірна. Раптом я почуваюся сексуальною. Сексуальнішою, ніж будь-коли. Відчуваю доторки волосся, перекинутого на одне плече. Я чуттєва. Могутня. Затамовую дух. Його блакитні очі обводять поглядом вигини мого тіла, затримуються на шиї, плечах, грудях. Я ніколи не відчувала на собі такого уважного погляду. Це збіса збуджує. Він дивиться на мої стегна, насуплюється, починає малювати довгими, розмашистими, несамовитими жестами. Його руки рухаються аркушем вздовж і впоперек, створюючи форму, тінь, об’єм. Він дивиться на мене, потім на аркуш, знову, і знову, і знову, і знову. Вуглина шкрябає по паперу. Я ледве дихаю. Пахне спаленим вугіллям.

Оглядаю кімнату: на всіх ескізах – Бет, всі скульптури – Бет. Тепер вони дивляться на мене, зиркають через плече дикими очима Бет на її гарному обличчі. Дивно. Ніби вона й досі тут. Стіни студії запруджені картинами й малюнками жінок, зображених зі спини, їхні сідниці круглі, пружні, ідеальні. Бет. Певно, вона була його музою.

Я дивлюсь, як рухаються м’язи його передпліччя, як вони працюють. Вони накачані, засмаглі, виразні. Мені хочеться торкнутися його. Підійти й поцілувати. Та я не рухаюсь. Вульва пульсує. Я дуже, дуже хочу трахатись. Мені здається, я вже така мокра, що крапає. Він жбурляє вуглину на стіл. Я затамовую дух.

– Гаразд, ми закінчили, – каже Сальваторе.

– Що? Вже? Можна подивитись?

– Ні, – каже він без жодних пояснень. Мені здається, це трохи несправедливо.

– О, ну добре. Тоді, якщо ми закінчили… я, певно, вдягнусь.

Я встаю та йду до свого одягу.

– Та навіщо, – каже Сальваторе. – Тут тільки я і ти, мала.

Він штовхає мене назад до стіни, її поверхня тверда, холодна. Обхоплює мою талію руками, і от він уже цілує мене, його язик звивається глибоко в моєму роті. Його руки пробігають моїм волоссям, набирають його повні жмені. Його тіло притискається до мого.

– Ей! – кажу я йому в губи. Він тягне мене за волосся, і мені боляче. Як мені це подобається.

Він зриває з себе сорочку й кидає її на підлогу. Його торс – ідеальний, справжній витвір мистецтва. Прес як у скульптури «Давід» Мікеланджело. Він довбаний шедевр. Він штовхає мене знову на стільчик і грубим твердим рухом розводить мені ноги. Він стає переді мною на коліна й дивиться на мене – голодний хижак, – потім його обличчя ховається між моїх стегон. Його перенісся, вилиці, брови, скуйовджене й відкинуте з чола волосся. Його язик, великий і мокрий, рухається вгору та вниз, праворуч і ліворуч по моєму клітору, туди-сюди, коло за колом. Його пальці в мені. Його м’які губи цілують мене, а дикий холодний рот виїдає мене з шаленою, знавіснілою, несамовитою, оскаженілою жагою змусити мене кінчити, викинути з тут-і-зараз у блаженство, від якого закочуються очі.

– О так…

Я хапаюся за краєчок стільчика зігнутими пальцями, щосили вчеплююся в дерево. Штовхаю вагіну до його рота. Їж мене. Пий мене. Я хочу, щоб він заковтнув мене повністю. Хочу, щоб засмоктав мене у своє гаряче, принадне, сексуальне тіло.

– О…

Він настільки кращий за Амброджо.

Його плечі підіймаються та опускаються й виблискують у сонячному світлі, що струменить крізь вікна студії. Його шкіра кремова, лакована, гладенька, як у скульптур Генрі Мура. Він виґлянсований і тепер виґлянсовує мене своїм язиком і приємними круговими рухами устриці, що нарощує перламутрові шари, поки перлина не заблищить. І