Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

– Тоді скажи мені правду, Вірджиніє. Зізнайся, чи кохаєш молодого Пауела – Оцеолу?

У відповідь Вірджинія залилася дзвінким сміхом.

– Але, Вірджиніє, в моєму питанні немає нічого смішного.

– Та це просто жарт… Дотепний жарт. Ха-ха-ха!

– Мені не до жартів, Вірджиніє. Відповідай.

– Не дам я тобі відповіді на таке безглузде питання!

– Не таке вже воно й безглузде, Вірджиніє. Я маю підстави…

– Які ще підстави?

– Але ж ти не заперечуватимеш, що між вами щось відбувається? Ти ж не заперечуватимеш, що призначила йому побачення в лісі? Перш ніж дати відповідь, добре подумай, бо я маю докази. Ми зустріли його, коли він повертався. Звісно, він спробував зникнути, але ми помітили його слід. Біля відбитків копит його коня ми побачили сліди поні. Ви зустрічалися!

– Ха-ха-ха! От вправні слідопити – ти і твій друг. Спритні хлопці! Ви безцінне надбання для армії у воєнний час. Чекайте, невдовзі вас призначать головними розвідниками! Ха-ха-ха! То он у чому полягав ваш великий секрет! Тепер я зрозуміла ваші потуплені погляди і старомодні манери. А я дивувалася! То ви зволили тривожитися за мою честь? Ось про що ви дбали! Навіть не знаю, як дякувати долі за те, що вона послала мені двох таких благородних лицарів!

Отже, раз у мене немає дракона, що охороняє мою честь, то я повинна задовольнятися двома драконами – тобою і твоїм другом. Ха-ха-ха!

– Вірджиніє, в мене уривається терпець! Це не відповідь. Ти зустрічалася з Оцеолою?

– Ну що ж, годі опиратися такому вправному шпигуну. Так, я бачилася з ним.

– А навіщо? Це було любовне побачення?

– Це вже занадто зухвало! Я не відповідатиму на це питання.

– Вірджиніє, благаю тебе!

– Невже дві людини не можуть зустрітися в лісі просто так, аби їх не запідозрили у любовному побаченні? А хіба ми не могли зустрітися випадково? Хіба я не могла мати справу до вождя семінолів? Ти не знаєш усіх моїх таємниць і не довідаєшся…

– Це була не випадкова зустріч, а любовне побачення. Жодних інших справ у тебе з ним немає.

– Цілком природно, що ти так вважаєш – адже ти сам тихо виводиш любовних пісеньок. А дозволь спитати: чи давно ти бачився зі своєю коханою, чарівною Маюмі? Ану, признавайся, любий братику!

Я здригнувся, наче мене вжалили. Звідки сестра могла довідатися про нашу зустріч? Чи вона сказала це просто так, навмання, і влучила в ціль? На мить я так розгубився, що не міг знайти відповіді. А потім ще настирливіше став допитувати сестру:

– Я повинен отримати пояснення! Я наполягаю на цьому! Я вимагаю!

– Вимагаєш? Он яким тоном ти заговорив зі мною! В такий спосіб ти від мене нічого не доб’єшся! Хвилину тому, коли ти благав мене, я вже майже змилостивилася і вирішила розповісти тобі все. Але ти вимагаєш! На вимоги я не відповідаю і негайно доведу тобі це. Я піду і замкнуся у своїй кімнаті. Отже, мій любий, ти мене більше не побачиш ні сьогодні, ні завтра, поки ти не одумається. Прощавай, Джордже! Або до побачення – але тільки за тієї умови, що ти поводитимешся як джентльмен.

І вона знову заспівала:

Вона пройшла повз квітник, піднялася на веранду і зникла за дверима. Я стояв розчарований, ображений, засмучений. Я застиг на місці геть спантеличений і не знав, що робити далі.

Сестра дотримала слова. Протягом дня і до наступного полудня я не бачив її. Потім вона вийшла зі своєї кімнати в амазонці, наказала осідлати Білу Лисичку і поїхала сама. Я відчував, що не маю жодного впливу на примхливу дівчину і що годі й намагатися настановляти її. Для неї брат не авторитет, вона сама собі господиня і завжди чинитиме по-своєму. Після вчорашньої розмови у мене відпало бажання втручатися в справи Вірджинії. Вона знала мою таємницю, і тому марно було їй давати поради. Я вирішив не втручатися, аж доки не випаде слушна нагода. Декілька наступних днів взаємини між нами були досить прохолодні, що вельми дивувало матір, але вона ні про що не питала. Мені здалося, що мати ставиться до мене вже не так сердечно, як раніше. Вона розсердилася на мене за дуель з Рінгольдом. Довідавшись про неї, мама дуже засмутилася і, коли я повернувся додому, дорікала мені за це, вважаючи, що лишень я винен у тій історії. Чому я так грубо вчинив із Аренсом Рінгольдом? Через якісь нісенітниці! Через негідницю індіанку! Чому я так близько прийняв до серця все, що говорилося про цю дівчину? Адже те, що сказав про неї Рінгольд, могло бути правдою. Мені слід було поводитися розсудливіше. Очевидно, мати щось чула краєм вуха про цю справу, але не знала, хто була красуня-індіанка. Раніше вона не чула ім’я Маюмі. Тому я досить спокійно вислухав її уїдливі зауваження.

Роздратований докорами матері, я кілька разів збирався розповісти їй про причини дуелі, але стримувався. Вона все одно б мені не повірила.

Я дізнався, що останнім часом у житті Рінгольда сталися великі зміни. Його батько помер під час покарання одного з рабів. У старого стався крововилив, і він упав мертвий, наче його наздогнав божий суд. Тепер Аренс був єдиним спадкоємцем неправедно нажитих великих статків. То була плантація з трьома сотнями рабів. Подейкували, що тепер він став вельми захланний. Як і старий Рінгольд, він поставив собі за мету бути володарем усіх і всього довкола, стати великим магнатом. Якийсь час удавав із себе тяжко хворого і ходив із перев’язаною рукою, хизуючись тим, що бився на дуелі. Так принаймні розповідали люди. Однак ті, хто знав, як було все насправді, вважали, що в нього немає особливих підстав хвалитися цією дуеллю. Моя сутичка з ним, мабуть, не змінила його ставлення до нашої сім’ї. Мені розповідали, що він часто бував у нас і його навіть вважали нареченим Вірджинії. Відтоді, як Рінгольд обріс багатством і впливом, моя пихата мати почала ставитися до нього ще прихильніше. Я спостерігав за всім цим із глибоким жалем.

Взагалі в нашій родині відчувалася якась зміна. У наших стосунках поволі зникали колишня щирість і теплота. Мені дуже бракувало мого доброго, благородного батька. Мати трималася зі мною гордовито