Читати книгу - "Вершник без голови"

— Цей мерзотник геть п'яний! — сам незчувшись як, уголос промовив гість.

— А, сеньйоре! — вигукнув господар, трохи прочумавшись від звуку людського голосу. — Хто має честь… чи то пак, я маю щастя… я, Мігель Діас, або ж Койот, як звуть мене бродяги… Ха-ха! К… койот!.. Е! А як звати вас? Вас, сеньйоре!.. Mil demonios![56] Хто ви такий?..

Підвівшись на своєму тростиновому ложі, п'яний мексиканець якийсь час сидів, утупивши напівзапитливий, напівбезтямний погляд у гостя, що порушив його хмільний сон. Та це тривало не більш як з десяток секунд. А тоді господар хакале, щось бурмочучи собі під ніс, знову звалився на ліжко, і гучне, розкотисте хропіння сповістило, що він і Думати забув про гостя.

— Ще одну нагоду втрачено! — крізь зуби процідив Колхаун, з досадою повертаючи від дверей. — Тверезий дурень і п'яний шахрай — добра мені компанія на таке діло, як моє! От клятий неталан! Усе сьогодні проти мене! Мабуть, годин зо три мине, поки цей кнур проспиться. Цілих три години… а тоді яка з нього користь? Буде надто пізно… надто пізно!

З цими словами він узявся за поводи й став обіч коня, ніби не знаючи, що робити далі.

— Нема чого тут дожидати! Поки з його клятої

голови вийде хміль, уже настане світанок. Краще їхати назад до гасієнди й чекати там. Або ж… або ж…

Яка ще можливість спала йому на думку в цю критичну мить, відставний капітан уголос не сказав. Але хоч би що то було, воно поклало край ваганням і спонукало його до негайної дії. Одним порухом зірвавши з дерева поводи й перекинувши їх через голову коня, він скочив у сідло й поскакав геть від хатини, але не туди, звідки приїхав, а в зовсім інший бік.

Розділ XXXVI

ТРОЄ НА ОДНІЙ ДОРОЗІ

Навряд чи хто зміг би заперечити, що подорож верхи гладенькою зеленою прерією — то така втіха, якої не зрівняти ні з чим. А хто мав щастя її зазнати, той і н є стане заперечувати. Коли у вас жвавий кінь, біля сідла сумка з добрячим припасом та фляга з коньяком, а в сідельному чохлі повна скринька сигар, ви можете вирушати в цілоденну подорож і не боятися, що вона вам надокучить. А ще коли разом з вами їхатиме добрий приятель, що, як і ви, любить природу й відчуває її красу, ця подорож, хоч би яка вона була довга й нелегка, залишиться у вашій пам'яті на багато років. Ну, а коли то буде жінка, яка збудила у вас палкі почуття, то радість від подорожі житиме у вашому серці повік.

О, якби всім подорожнім у прерії випадало таке товариство, дикий простір Західного Техасу дуже скоро заполонили б приїжджі з усіх усюд, його неозорі рівнини перестали б бути «глухим бездоріжжям», і на них, куди не кинь оком, юрмилися б вичепурені багаті нероби.

То краще нехай усе залишиться як є. А так, якщо ви вирушите в прерію і, опинившись за околицею селища, звідки почали свою подорож, звернете вбік від «битого шляху», позначеного слідами заледве п'ятьох-шістьох коней, що колись проїхали там перед вами, то можете їхати годину, день, тиждень, місяць або й цілий рік — і не побачити ніде жодної подібної до вас істоти.

Лише той, хто сам подорожував великою рівниною Техасу, знає, що являє собою насправді цей неозорий простір, уявити який однаково що уявити безмежність. Та ще хіба морські мандрівники якоюсь мірою зрозуміють мене. Адже так само, як можна перетнути Атлантичний океан — навіть тим курсом, яким звичайно йдуть кораблі, — й не зустріти жодного суденця, так можна місяцями їхати й техаською прерією серед цілковитого — і, здається, вічного — безлюддя!

Та навіть океан не справляє враження такого безмежжя. Мандруючи його обширами, ви не спостерігаєте ніяких змін, і ніщо не говорить про те, що ви посуваєтесь уперед. З усіх боків — довкола вас і над вами — весь час начебто та сама неозора блакитно-синя поверхня з перекинутою над нею величезною чашею неба, майже такого ж, хіба трохи світлішого, кольору. Здається, ніби стоїш нерухомо в центрі неосяжного кола, під височенним склепінням, — і ви мимоволі втрачаєте реальне відчуття отих «безмежних відстаней».

Інша річ у прерії. Купки дерев і чагарників, поодинокі дерева, узвишшя, пагорби, кам'яні брили — усі ті, сказати б, віхи — безнастанно перебігають у вас перед очима, ви бачите, що їдете вперед, долаєте відстань, і вже саме це змушує вас пройнятися відчуттям безмежності того простору.

Не часто трапляється так, щоб подорожній милувався красою прерії в самотині, особливо на південному заході Техасу. Ті, кому випадає не дуже безпечна дорога цією дикою пусткою, що її команчі вважають землею своїх предків, їздять щонайменше по двоє-троє, а здебільшого гуртом по десять або й двадцять чоловік.

А проте часом можна побачити там і самотнього подорожнього. Приміром, тієї ночі, коли сад гасієнди Каса-дель-Корво став свідком уже відомих нам ліричних і драматичних сцен, аж троє подорожніх одинцем перетинали рівнину, що простяглась на південний захід від берегів річки Леони.

Якраз тієї хвилини, коли роздратований невдачею Колхаун від'їжджав від хакале мустангера-мексикан-ця, перший з тих нічних подорожніх залишив позад себе околиці селища при форті Індж і подався в напрямі річки Нуесес або ж котроїсь її притоки.

Навряд чи треба пояснювати, що він їхав верхи. У Техасі пішоходів можна побачити тільки в містах і на плантаціях.

Той вершник сидів на доброму, дужому коні, з чийого жвавого й пружного скоку було видно, що він здатен нести свого вершника дуже далеко й не пристати в дорозі.

Чи дуже далеко зібрався їхати вершник, сказати з його вигляду було важко. Своїм одягом і спорядженням він не різнився від першого-ліпшого техасця, що вирушив кудись миль за десять. Певно, він звідкись повертався, бо навряд щоб такої пізньої години виїхав з дому. А серапе, недбало накинуте на його плечі, могло служити й для захисту від нічної роси.

Але тієї ночі роси не було, та й там, куди простував вершник, не лежало жодного селища, отож скидалося все-таки на те, що він вирядився в дальшу дорогу, кудись аж ген у прерію, хоч начебто й не дуже поспішав, так ніби йому було байдуже, коли, він туди дістанеться. Навіть навпаки — він начебто цілком поринув у якісь свої думи