Читати книгу - "РАЙ.центр"

— Діло кажеш, куме Свиря, — погодився Микишка. — Тільки не буди. Хай уже самі пробудяться.

Макс, Гоцик і лікар уже не спали. Хлопці сиділи на килимі, спостерігали за лікарем, який зашивав рукав піджака.

— Дякую за все, хлопці. Додому поїду.

Макс опустив голову, признався:

— Світло в лікарні для того… щоби ви мовчали…

— Про що? — насторожився лікар.

Макс сумно усміхнувся і коротко переповів майже детективний сюжет про свідка біля мосту і план його нейтралізації.

Лікар захитав головою.

— Додому хочу. Страшно тут… У столиці вашій…

На дядьків голос — куми до кімнатки. Так і так, хочете чи не хочете, а ми, поважний чоловіче, з вами. Микишка — про варту, Свиря — про сало, мовляв, доведуть дядька до хати і, може, ще раз смачного сала скуштують. Як Іван Степанович не опирався, на своєму стояли. І що з ними робити? Хай уже йдуть.

За півгодини після чаю з залишками сухого галетного печива серденята і дядько розпрощалися з Максом і Гоциком. Іван Степанович лишив свою адресу, запрошував приїжджати. Гоцик вибачився — йому поки нема куди гостей запрошувати: куток на Костянтинівській — орендований, де завтра буде — хтозна. Може, номер мобільного залишити. Більше нічого не має.

— У мене аналогічне становище, — сумно всміхнувся Макс.

— Це нічого, нічого, хлопці, — заспокоїв лікар. — Молоді… Ще все буде. Як зголоднієте, приїздіть до мене сил набиратися.

Куми хлопців перехрестили, веліли чекати — повернуться, знайдуть, бо битва буде і чисті душі знадобляться.

Гоцик розчулився, віддав Микишці рюкзак.

— Як не побачимося, знайте — я вас не забуду.

— І я вас, хлопці, не забуду. — Макс обіймав серденят по черзі, а вони шепотіли йому у вухо:

— Егей, товаришу… Така радість, що сердюки не перевелися.

— Чудні ви. У нас Сердюків — пів-України, — відповів Макс.

— Що?! — аж поприсідали. — Так чого ж ти, трясця твоїй матері, і досі мовчав? Так це ж інша справа. — І дядька уже підганяють, мовляв, давайте вже рушати, бо справ повно.

Врешті пішли. Макс і Гоцик усілися на тісній кухоньці. Закурили…

— Тепер розумію, чому Люба тут жила, — сказав Макс. — Тут ніби рай…

— Був… — сказав Гоцик. — Ти куди тепер?

Макс плани мав. Здати в ломбард коштовний годинник, найняти човен і йти до Десни. Гоцику план підходив. Домовилися так: Макс іде до ломбарду, Гоцик шукає човен подешевше. З тим і покинули квартиру на Костянтинівській.

Макс довго шукав ломбард на Подолі, бо думки розтривожилися. Бажав і боявся зустрічі з Любою. Завтра — може зустріти. Простіше би, тут, в місті, а Десна… Десна — це знову вода. І раптом десь поряд буде міст? Макс згадав, як Люба бігла пішохідним мостом, і раптом зрозумів, чому вона жодного разу не озирнулася. Вона була впевнена, що він поряд… Може, на крок позаду, але поряд. Чорт! І після цього він хоче повернути її?

— Вже як буде, — прошепотів втомлено. Як буде, аби тільки поставити крапку в страшній історії.

Якби зараз Макса запитали, чи любить він Любу, він би… розгубився. Та спитати — нікому. Макс врешті знайшов ломбард, за півціни здав годинник і з грошима рушив на Костянтинівську. Так домовилися.

Гоцик до вечора шукав суденце для поїздки в бік Десни. Хазяї човнів і катерків розпитували про маршрут, відмовлялися: їм вигідніше обслуговувати корпоративи та катати відпочивальників Дніпром у районі столиці. А до Десни, ще й невідомо, на скільки днів… Дешевше купити власного човна. Врешті під вечір сивий дідуган у футболці і капітанському кашкеті пообіцяв назавтра привести свого товариша — той міг би погодитися на авантюрне плавання, та може запросити немало.

— О котрій зустрічаємося? — тільки й спитав Гоцик.

На Костянтинівську повертався без поспіху. Так само як і Макс, думав про те, що завтра може побачити Любу. Точно розсміється і закричить: «Голото! І навіщо ти примчав?» А він — що? Він скаже: «Чи ти дурна, що геть пропала?» А вона скаже, що це не Гоцикове діло, що вона — доросла людина. А він їй на те повідомить новину, що Макар — сука. Вона розстроїться, спитає, що сталося, а він нічого не відповість: те, що люди люблять однакові музику, кіно, цигарки, вболівають за київське «Динамо» і поважають Ґевару, — нічого не варте. Як з'ясувалося.

Гоцик знайшов похмурого Макса у плетеному кріслі на веранді. Присів поряд, показав на сусідські двері.

— Тут жила Роза Сиґізмундівна. Вона померла на ранок після тої ночі, коли Люба…

— А що з човном?

— Завтра зранку, — відповів Гоцик. Помовчав і додав: — Роза Сиґізмундівна остання бачила Любу живою. Казала, під ранок повернулася… Постояла на веранді і пішла.

— Під ранок? — Макс вразився. — Значить, точно жива. Значить, серденята не брехали.

— Ясна річ, не брехали. Сам бачив — то люди справжні.

— Підемо спати. Завтра би раніше встати. Щоб раніше рушити.

— Макс занервував, підхопився.

— Диван мій, — попередив Гоцик.

Під вечір від ранкового радісного азарту Володимира Гнатовича Сердюка не лишилося й сліду. Друг Купа, до якого Сердюк у піднесеному настрої дістався вже по обіді, без зайвих слів відвів у підвал власного будинку, вказав на скривавленого молодика, що мішком валявся на підлозі:

— Ось! Хай сам каже…

Сердюк напружився. Обережно підійшов до тремтячого чоловіка, з подивом упізнав дизайнера, чи як він там себе називає, — консультував дружину щодо останніх модних тенденцій. Судячи з конвульсивних посмикувань, говорити він уже не міг.

— Купо, у мене нема бажання чекати, поки він прийде до тями, — занервував Сердюк.

— Це лайно трахало твою дружину, — розсміявся Купа. — Уявляєш?! Вони трахалися, а служниця бачила. От і все. Розслабся, Сердю! Нікого до тебе в дім не підсилали. Непогана новина, а?

— Вона трахалася з цим лайном?! — Сердюк оскаженів. Підскочив до Токо Моно, бив ногами без тями, топтав підборами черевиків, кричав, аж доки Купа не відтяг його і не сказав з докором:

— Не треба виконувати нашу роботу. Попрактикуйся на власній дружині.

— На дружині?..

Сердюка залило гнівом, як пляшку пивом, — по горло. Тільки у голові лід. Ускочив в автівку — додому. Гнав і гарчав. Сука! Сука невдячна. Однолітки по кілька дружин поміняли, усі при молодих білявках, а він стільки років терпів Перепечаєву доньку, дурну корову з червоним дипломом лікаря, яка жодного дня не працювала, а тільки й уміла, що кричати з будь-якого приводу. Та якби не син, якого зачали, бо напилися на першотравневому банкеті і випадково залишилися удвох у Перепечаєвому кабінеті… Якби не Макс… Сердюк ніколи не оженився б з