Читати книгу - "Три товариші"

— Ні, — відповів я, — але я говорив з Кестером.

— З Кестером? Не знаю такого. Що він сказав? Як він лікував її?

— Лікував? Він не лікував її. Кестер розшукує його.

— Кого?

— Жафе.

— Ах, боже, та хто ж той Кестер?

— А-а, пробачте. Кестер — мій друг. Він розшукує професора Жафе. Я не зміг зв'язатися з ним.

— Жаль, — промовив лікар і знову повернувся до Пат.

— Він знайде його, — запевнив я. — Живого чи мертвого, а знайде…

Лікар подивився на мене, як на божевільного. Потім здвигнув плечима.

Яскраве електричне світло заливало кімнату. Я спитав, чи потрібна моя допомога. Лікар похитав головою. Я втупився у вікно. Пат хрипіла. Я зачинив вікно і став у дверях. Я виглядав на шлях.

Раптом почув, як хтось гукнув:

— Телефон!

Я обернувся:

— Телефон. Піти мені туди?

Лікар скочив з місця:

— Ні, я піду. Я краще зможу розпитати його. Лишайтесь тут. Нічого більше не робіть. Я скоро повернусь назад.

Я сів до ліжка Пат.

— Пат, — покликав її тихенько. — Ми всі з тобою. Ми насторожі. З тобою нічого не станеться. Не повинно статися. З професором уже говорять по телефону. Він скаже нам усе. Завтра напевно він приїде сам. Він допоможе тобі. Ти видужаєш. Чому ж ти ніколи нічого не сказала про те, що ти хвора? Трохи крові — це не страшно, Пат. Ми повернемо її тобі. Кестер знайшов професора. Тепер все буде в порядку, Пат.

Лікар повернувся назад:

— Це був не професор…

Я встав.

— Це був якийсь ваш друг, Ленц.

— Кестер не знайшов його?

— Знайшов. Професор дав йому вказівки. Ваш друг Ленц передав мені їх по телефону. Складно і, знаєте, вірно. Ваш друг Ленц-лікар?

— Ні. Лише хтів ним стати. Ну, а Кестер?…

Лікар глянув на мене:

— Ленц передав по телефону, що Кестер виїхав кілька хвилин тому. З професором.

Я мимоволі прихилився до стіни.

— Отто, — простогнав я.

— І знаєте, — додав лікар, — він вважає, що вони будуть тут через дві години. Це єдине, що він сказав невірно. Я знаю цю дорогу. При самій напруженій їзді їм потрібно понад три години. За всіх умов…

— Докторе, — заперечив я, — в цьому ви мажете бути певні. Якщо він сказав дві години, то за дві години вони будуть тут.

— Це неможливо. На шляху багато поворотів, а до того ж зараз ніч…

— От побачите, — сказав я.

— Ну, нехай буде по-вашому… У всякому разі це краще, що він їде.

Я більше не міг витримати напруження. Вийшов на повітря. Надворі слався туман. Вдалині шуміло море. З дерев крапало. Я огледівся довкола. Тепер я вже не був самотній. За обрієм, на півдні, десь уже ревів мотор. За туманами по блідому шосе мчала допомога, фари бризкали світлом, свистіли скати, дві руки, мов залізні, тримали кермо, двоє очей свердлили темряву — упевнено, холоднокровне, — очі мого друга…

Пізніше Жафе розповів мені, як воно було.

Зразу ж після мого дзвінка Кестер подзвонив Ленцу, щоб той був напоготові. Потім узяв «Карла» і разом з Ленцом помчав до клініки Жафе. Чергова сестра висловила припущення, що професор пішов повечеряти. Вона назвала Кестеру кілька ресторанів, у яких міг бути Жафе. Кестер поїхав. Він не зважав ні на яку сигналізацію — його не турбували поліцаї, що бігли за машиною. Він пустив «Карла», як добре натренованого коня, крізь потік міського транспорту, обганяючи все на своєму шляху. В четвертому ресторані знайшов професора.

Жафе миттю зрозумів, у чому справа. Він залишив свою вечерю і пішов з Кестером. Вони під'їхали до його квартири, щоб захопити з собою необхідні речі. Це був єдиний відтинок шляху, де Кестер, хоч їхав досить швидко, але не гнав так шалено, як пізніше. Він не хотів передчасно лякати професора. По дорозі Жафе спитав, де лежить Пат. Кестер назвав населений пункт кілометрів за сорок від міста. Йому було важливо затримати професора в машині, а все інше потім піде само собою. Спаковуючи свій саквояж, Жафе дав Ленцу вказівки, що передати по телефону. Потім сів до Кестер а в машину.

— Це небезпечно? — спитав Кестер.

— Так, — відповів Жафе.

В ту ж мить «Карл» перетворився на білого привида.

Він рвонувся з місця і понісся, як вітер. Він протискувався між машинами, їхав двома колесами на тротуарі, гнав у забороненому напрямі вулицями одностороннього руху, вишукуючи найкоротший шлях за місто.

— Ви збожеволіли! — гукнув професор. Кестер саме проскочив під високими передніми амортизаційними шинами омнібуса, на мить зменшив газ і знов натиснув на акселератор так, що мотор аж завив.

— Їдьте повільніше! — кричав лікар. — Яка вам користь, якщо ми потрапимо в аварію.

— Не буде ніякої аварії.

— Якщо ви і далі так їхатимете, то за дві хвилини…

Кестер ривком повернув машину ліворуч, переганяючи трамвай.

— Не буде ніякої аварії. — Він саме мав проскочити на довгу вулицю. Кинув погляд на лікаря: — Я сам знаю, що повинен вас живим і неушкодженим доставити на місце. Нехай вас не турбує, що я так їду.

— Але яка вам вигода від такої гонки! Виграєте якихось кілька хвилин…

— Ні, — відповів Кестер, даючи дорогу машині, навантаженій каменем, — нам ще їхати двісті сорок кіло метрів.

— Що-о?…

— Так. — Машина крутнула вбік і проскочила між пікапом і автобусом. — Я не хотів вам казати цього раніше.

— Це не має значення, — бурчав Жафе, — я не міряю своєї допомоги на кілометри. Завертайте на вокзал. Залізницею ми доїдемо скоріше.

— Ні. — Кестер уже досяг передмістя. Вітер зривав йому слова з уст. — Я вже довідався… Поїзд буде не скоро… — Він знову поглянув на Жафе, і лікар, мабуть, щось помітив на його обличчі.

— Ну, в добрий час, — пробурмотів він. — Ваша подруга?

Кестер похитав головою. Він більше нічого не відповів. Проїхавши смугу приміських дач і садів, він вибрався на автостраду. Машина тепер їхала на повній швидкості. Лікар скорчився за вузеньким вітровим склом. Кестер сунув йому свій шкіряний шолом. Сирена ревла безперервно. Ліс луною відгукувався їй. Кестер лише в селах знижував темп, якщо це було необхідно. За громовою луною неприглушених вихлопів квартали будинків збивалися докупи, наче куліси, машина шмигала поміж ними, виривала їх з темряви в бліду смугу світла фар і знову вгризалася далі своїм пучком світла в ніч.

Шини рипіли — сичали — вищали — свистіли… Тепер мотор працював