Читати книгу - "Берег любові"

class="p">Душу вклав Ягнич у цей свій витвір, це правда. Був при перебудові судна не лише головним радником, сам здебільшого виступав і в ролі виконавця. Не раз йому прислужилося вміння корабельного вузлов'яза й теслі, не раз бралась рука за сокиру й рубанок, ось тільки голка ота парусницька та гардаман так і не знайшли застосування. Сам подбав про рангоут, підказав Оксенові ідею русалки й розтлумачив щонайдетальніше, якою вона повинна бути. Сам прилаштовував ринду й стерно, вникав у всі дрібниці опоряджувальних робіт, ревниво домагаючись достовірності судна, щоб усе було «як насправді» чи принаймні близько до того. І хоч скільки нагадувалось йому про умовність роботи, що це ж таки повинно бути всього-на-всього кафе для відпочинку, харчувальний заклад, але цей, практичний бік справи для Ягнича, здається, зовсім не був головним: вірний собі, він твердо намислив витворити те, що намислив. Виконробові, правда, ця Ягничева творчість сиділа в печінках, не раз він нарікав перед керівництвом, що моряка «заносить», перевитрачає матеріал, обліпив стіни моделями вітрильних суден усіх епох, навіть єгипетських та фінікійських. Ягнича щодо матеріалу серйозно застерігали, і він застороги приймав, а тим часом і далі вперто зводив свою вітрильну поему. Зводив її справді як модель молодості, як останню, нічим не потьмарену пам'ять тому, що було: рейсам, товаришам.

Нарешті комісія прийняла об'єкт, прийняла з оцінкою «відмінно», Ягнич підписав акт про здачу, старанно вив'язавши на цупкому папері свій кривулястий автограф. В останній момент виникла думка: як же назвати судно-кафе? Хтось запропонував:

— Може, «Оріон»?

Ягнич сприйняв це як невдалий і навіть образливий жарт:

— Другий «Оріон»? Другого не буде.

— Та не вічний же він у вас, —  зауважив виконроб. —  Спишуть колись і його.

— Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки один-єдиний. У морях знають один «Оріон».

Керівництво, бачачи, яке це має значення для майстра, не стало наполягати.

Пропонувалось дати назву «Поплавок» або навіть «Джума», але це теж було з різних міркувань відкинуто. Вирішили питання з назвою лишити відкритим:

може, шахтарі згодом щось вдаліше підкажуть.

Ягнич був тепер вільний. З вагончика, звісно, не виженуть (він на цьому етапі мешкає у вагончику, куди йому таки довелося переселитися з лайби), та все ж вагончик — осідок на колесах, себто будь-коли можуть під'їхати, зачеплять гаком, сталевою линвою, візьмуть на буксир та й потягнуть твою хату на інше якесь будівництво. Отже, пора б уже подумати й про себе, про якусь іншу, надійнішу гавань. Можливо, опиниться Ягнич у приморському заповіднику, були свати й звідтіль, запрошували чучела робити — це їм треба, професія дефіцитна... Ну й птахів, звісно, кільцюватиме. Щороку їх там кільцюють, з бляшками пташиних паспортів випускають у світ. Далеко літають із цих берегів, здалека й сюди повертаються: цього літа в Кураївці було виявлено звичайного сірого горобця, закільцьованого десь аж у Кейптауні.

Одначе керівництво комплексу, зважаючи на Ягничеві заслуги, не кинуло майстра напризволяще. Новопризначений директор здравниці оголосив, що віднині Ягнича призначається на посаду старшого чергового по пляжу та території. «Просто кажучи, сторожем», —  подумав про себе Ягнич, але призначення прийняв.

Судно-кафе стало до ладу. Гірничий — та й не тільки гірничий — люд вечорами охоче вмощується за столиками на палубах, відвідувачі з цікавістю розглядають художні аплікації з дерева та соломи, моделі старовинних кораблів, з якими звичайно знайомлять морських курсантів, та ще симпатичні зображення карпатських ведмедів, дельфінів та екзотичних риб, що ними Оксен з хлопцями оздобив усі, які тільки придатні були для цього площини.

І Ягнич-майстер має тут звичку посидіти вечорами, коли в товаристві прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а коли й самотою. Сяде в кутку й, надувшись, як сич, спідлоба поглядає на хлопців кельнерів, що, незграбно балансуючи з підносами, розносять до столиків смажені бички, хека мороженого та спеціальні коктейлі «піратська кров». Цілу команду набрано цих парубків для обслуги, виступають вони тут в образі піратів: кожен із сережкою у вусі, декоративні кинджали при боці, швендяють у якихось камзолах, підперезані червоними поясами... Швидко увійшли в свою роль, освоїлись, щось ніби й справді піратське, розбійницьке з'явилося в їхніх спритних рухах, в шахраюватих обличчях.

Не подобається Ягничеві ця піратська комедія, дурні оті сережки у вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами:

— Ніж тут комедії розігрувати, спершу б навчилися уважніше замовлення виконувати та менше посуд били, пірати доморощен!... А то повиряджались папугами, а діла з вас...

— Вчимося, діду! На помилках вчимося, —  відповідали «пірати».

Усе в них викликало його досаду. То з одним свариться, то законфліктує з другим: не вміють бігати, вайлуваті, неповороткі, хіба такого він узяв би на судно? Чи такий здатен під шквалистим вітром білкою вгору на фок чи бізань, як його курсанти? Весь час порівнює, ставить їм у приклад тих, що без сережок у вухах, зате, як блискавки, вискакують з кубриків на аврал.

— Це вже ми чули, —  незлостиво відбороняється кельнер від старого. —  Яке судно, такі й аврали. Замість вітрила флюгер якийсь поставили... Ковчег ваш по черево в піску та в бетоні, а ви все думаєте, що кудись попливе...

Удар цей для Ягнича найболючіший, а чим заперечиш? Не без підстав дошкуляють «пірати», потішаються, зуби покачують. Комедіанти для нього вони, а от решта відвідувачів ставляться до хлопців значно терпиміше, претензій не чути, а що повиряджались піратами, то це навіть цікаво, викликає усмішки: жарт; розвага...

Коли ж увечері з'явиться джаз з таких самих «пірагів» патлатих, коли розташуються та вдарять електрогітарами, завищать, заверещать у підсилювачі, аж вуха тобі тріскаються, тоді Ягнич на знак протесту й зовсім залишає палубу.

— Ной відбув, —  з полегкістю сповістить котрийсь із «піратів».

А Ягнич іде до моря послухати в звечорінні іншу музику, ту, одвічну, яка йому ніколи не набридає. Піде й піде понад смужкою прибою, аж до кінця пляжів, спустілих і засмічених, іноді зустріне двійко Коршакових гусей, що теж мають звичку виходити вечорами, ніби на прогулянку. Колись, малим бувши, пас і гусей: як ідуть, бувало, в шкоду, до ниви, то розмовляють між собою, перегелгуються скоромовкою: «Подва-на-ко-ло-сок... по-два-на-ко-ло-сок...» Тоді він розумів їхню мову, тепер не розуміє. Біліють у темряві, дибають кудись, вайлуваті. Давня птиця, одвіку свійська — потомки тих, що колись нібито Рим врятували, ґелґотом розбудивши варту, коли вона задрімала біля воріт Вічного Міста...

Удосвіта, тільки-но почне розвиднятись, Ягнич уже за роботою: впрігшись у допотопну, що була колись кінською, гребку, добуту в Чередниченка (вона там вважалася списана