Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

стратегії, монтуємо ми наші воєнні плани з точністю швейцарських годинників і з точністю тих же годинників їх виконуємо, але коли прийде до діла, то навіть Толстой сміється з нас: «Ерсте кольоне маршірт! Цвайте кольоне маршірт!» — бої виграємо, а війни програємо. Ніякого почуття політичної тактики. Дали Канта, Фіхте, Маркса, Гегеля, а не потрапимо розмовляти з українськими мужиками, які простягають до нас руки, як до останньої дошки рятунку. З патріотизму зробили під ідеосинкразії, і в той час, коли, наприклад, вроджені расисти брити, що споконвіку, без крику і галасу, практикують расизм собі на здоров'я, ми з законів біології змайстрували урядову доктрину і з класичних неглектів раси попали в «наці», зробивши це поняття одіозним.

І ще лихо в тому, що ми позаздрили росіянам і перейняли багато дечого з їхньої практики — забувши їхню ж приказку: что русскому здорово, то немцу смерть. Перейняли не тільки однопартійність, п'ятирічки, але й їхню сенсуальну систему законности. Мовляв, коли у них ен-ка-ве-де і вони добре на тому виходять, чому б і нам не завести гестапо? Коли вони можуть вкидати до ям по десять-двадцять тисяч трупів — чому б і нам не спробувати? Але росіяни народ з природи релігійний, містично-віруючий, і, коли їм забрали одні ікони, вони знайшли собі інші, коли сказали, що мощі угодників — мумії, вони потягнулись до мавзолею… Коли у них хтось не вірить, що колгоспна система краща, ніж індивідуально-приватна, вони такого вбивають. І тут не поможе ніяка математика. Ми ж вроджені математики. Цифри для нас — закон. Від Гегеля ми знаємо, що кожна теза породжує антитезу. Росіяни ж знають тільки тезу!

— Але ми за расу також убиваємо! — озвався голос збоку.

— Лише порядком наслідування й дисципліни! — негайно відповів Вертер. — Нам забракло власної фантазії… І ми робимо це до розпуки незграбно. Тоді коли росіяни створили з цього своєрідний ритуал і виконують, як жерці, свою священну, єдиноспасенну місію власними руками, стрілом у потилицю, ми будуємо газові камери і фабрикуємо священномучеників на взір Езраха, Місаха й Авденаго.

— О, Вертер! — викрикнув один із присутніх з виразною ноткою протесту.

— Чому б нам, панове, в цей трудний час не сказати собі трішки правди?

— Але ж, Вертере! Це… це блюзнірство!

— Ха! Блюзнірство! — викрикнув уже патетично Вертер. — А те, панове, що ми дійшли до цього краю, не блюзнірство? Що на наші міста скинуто двадцять мільйонів тонн динаміту — не блюзнірство? Нація Гете, Бетховена, нація, що знайшла стежку до атома, що розв'язує проблему шляхів між планетами, що після стародавніх греків, можливо, найсильніша в ділянці трансцедентного мислення, — дійшла до цього ось істинно апокаліптичного кінця! Це, по-вашому, не блюзнірство?!

— По-моєму, це не блюзнірство! — відповів, глибоко втягнувши дим цигарки, пригнобленим горловим голосом сивий Пшор.

— Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригінальним! І ексцентричним! — відповів Вертер.

— Яке твоє діло, чим я хочу бути? Ти слухай, що я кажу! По-перше, навіщо ті легендарні камери! Навіщо повторюєш нікчемну вигадку, щоб закрити дурним, незначним випадком воістину складну проблему; і по-друге — чому ця істерика з апокаліптизмом, коли сам тільки що сказав, що це ніякий кінець, а лише початок? В історії було таких епізодів, як наш, багато і багато ефектовніших. І, хоч пан Моргентав з Нью-Йорка сказав, що оберне нашу країну в картопляне поле, все-таки перейти нас плугом так, як перейшли Карфаген, не вдасться… Ми ще нічого не програли… І не програємо!

— Як? — викрикнув Вертер. — Ще сорок першого року ти ворожив нашу програму!

— Сорок першого — так! Тоді ми програли! Тоді ми були першими в Європі. Тепер ми знов стара, добра Германія з пивом і студентськими комерсами.

— Тільки всі наші гайдельберги в руїнах!

— Якраз Гайдельбергові зроблено спеціальний виїмок! На нього не скинуто жодної бомби. Збомбардовано всі гамбурги і нюрнберги. Але й тут ніякої трагедії немає. Ми будувати любимо й вміємо…

І коли ми згадуємо апокаліпсис, то що мають казати, наприклад, оті українські молоді хлібороби, які тисячами сидять по лісах, обложені, мов бутерброд, ворогами, і яким завтра єдиний вихід — смерть! Бо їх не візьмуть у полон, бо за ними нема «миру», бо ніяка юрисдикція не визнає за ними їх права, і навіть Червоний Хрест не подасть їм руки помочі. Але все-таки, коли ми запропонували нашому недавньому співробітникові, всі його знаєте — Балабі, що зве себе тепер, як римський імператор, Трояном, щоб він здався, щоб перейшов до нас бити спільного ворога, що йому нічого не загрожує, а все, що між нами було, — забуто, він відповів, що причин здаватися для нього нема, бо він бою не програв, що ласки нашої не потребує і що його ворогом є кожний чужинець, який топчеться по землі його предків. Що ви, панове, на це скажете? — запитав Пшор підкреслено.

— Скажу, — відповів Вертер, — що його рятує примітивізм.

— О Вертере, як ви помиляєтесь! Одного разу, ще на початках, ми з ним розмовляли про Александра Македонського, бо він саме тоді читав Момзена… Я ставив Александра як приклад творця світової історії, а він мені тоді, пам'ятаю, відповів: «Досить сумний приклад. Бути на такій висоті — і не бачити меж можливого. Чи не почесніше бути невідомим, безіменним партизаном і помагати ставити націю на ноги, ніж бути геніальним полководцем, який веде свою армію світовими дорогами для того, щоб занапастити націю?» Чи не є це, панове, геніально?

— Парадоксально — так, але що йому, тому твоєму Троянові, залишається? — ігнорантним тоном відповів Вертер.

— Перемога! — викрикнув Пшор.

— Це вже ти конкуруєш з Геббельсом. Чим менше у нас стає літаків, тим переконливіше він перемагає…

— Як ви забуваєте міру часу, — сказав Пшор.

— Важлива не лише міра часу, але й почуття міри! — відповів Вертер.

За той час зовсім стемніло, за вікном піднявся якийсь рейвах, і це припинило дискусію. Віра, що слухала дискутантів дуже уважно, зберігаючи спокій і рівновагу, заявила, що відходить. Пшор, як господар дому, зірвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважність, але:

— Знаєте, коли люди тратять діло, то робляться балакучими. Ну, як? Ну, що? — спитав швидко Пшор.

— Нічого. Це було цікаво. Прийшла з вами попрощатися, — сказала Віра.

— Їдете? Не питаю куди. Дали вам бодай залізного?

— Дали, — посміхнулась Віра.

— До речі… Якщо б ви побачили коли… взагалі… я не знаю… пана Трояна — вітайте! Міцно вітайтеГ — враз промовив Пшор.

— Дякую, дякую! Розуміється! Тільки як його побачити? — засміялась Віра.

— Для вас усе можливе! Для вас усі дороги відкриті! Це ось ми,