Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

на один з тих хистких та слизьких дерев’яних примостів, звідки пірнальники з прозорими дихальними трубками і масками-присосками зісковзували під воду помилуватися рифом та поганятися за тлустими рибинами. Я присів скраєчку і, повернувшись обличчям на схід, опустив ноги в теплу прозору воду. Переді мною простягалась заляпана зеленими лисинами рифів, ледь збрижена гладь Карибського моря. Лазурове дзеркальне плесо переливалось на сонці усіма барвами веселки, відсвічуючи спокоєм та умиротворінням.

Отак я сидів і хлюпав воду на стомлене, але загартоване тритижневим вояжем тіло, думаючи про те, що я таки зробив це: я перетнув усю Мексику із заходу на схід, від Акапулько до Канкуна, від Тихого до Атлантичного океану. Три тижні — і ціла країна за спиною. А ще тюк квітучих споминів та пачка автобусних квитанцій.

Зненацька мою увагу привернув засмаглий кремезний рятувальник, що неквапом походжав понтонним помостом, який відгороджував від океану зону для пірнання. Цей чоловік міг за одну мить порушити загороджувальну сітку, випустивши в океан сотні дбайливо вирощених та виплеканих спеціально для туристів невинних рибин, натомість запустивши акул, отруйних скатів та електричних вугрів. Але я не думав про це, інше прикувало мою увагу. Я спостерігав, як жилавий чолов’яга з високим лобом, плескуватим носом та випнутою вперед щелепою, незворушно склавши руки на грудях, обводив очима гирло ріки, з якого то тут то там вистромлювались і бризкали фонтанами дихальні трубки.

Він не був мексиканцем. Він був майя.

І тоді я остаточно зрозумів: вони й досі тут. Чекають свого часу.

XIV. Двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар

The best things in life aren’t things[133]…

Четвертого серпня 2008 року Канун з самого ранку пломенів звичною спекою. Сонячний вар розжареним металом вливався на нічим не прикриті вулиці й сочився в будівлі крізь щілини віконних рам та пройми вентиляційних каналів.

Настав час замикати коло і повертатися до Мехіко.

Рівно об 11:25 літак авіакомпанії «Mexicana» зі мною на борту здійнявся в розпаленіле марево над шлейками злітних смуг міжнародного аеропорту Канкуна. Новенький глянсуватий реактивник загнув чималу дугу над океаном, після чого націлив носа в напрямку Мексиканської затоки, продовжуючи неухильно набирати висоту. Я приклався щокою до холодного ілюмінатора, глипав униз і мрійно проводжав очима бірюзові лагуни Карибського моря…

Панове, а ви знаєте, що таке вакуумний унітаз? Ні? Не знаєте? І я не знав. А то, виявляється, така премудра штуковина, в якій використовується принцип ежектора. А ежектор — це спеціальна, вельми хитрюща машинерія, що функціонує як насос, висмоктуючи певне середовище (скажімо, газ чи рідину) за рахунок тяги іншого середовища, яке рухається з великою швидкістю. Для прикладу, якщо ви вставите дві труби різного діаметру одна в одну, тоді в якомусь місці внутрішньої труби проробите отвір, щоб газ чи рідина з неї могли вільно перетікати в порожнину труби зовнішньої, а по зовнішній трубі почнете гнати з великою швидкістю струмінь рідини, пари чи газу, то отримаєте найпростіший ежектор. Усе, що втраплятиме до внутрішньої ринви, за рахунок створеного швидкісним потоком розрідження миттю висмоктуватиметься з неї крізь отой прорубаний отвір.

Вам, мабуть, цікаво навіщо тут затесалася нудотна лекція з гідрогазодинаміки та інженерії? Не гарячкуйте, зараз усе розтовкмачу.

Справа в тому, що той клятий ежектор насправді дуже простий і дешевий апарат, тому інженери скрізь його тулять. У більшості літаків ежекторна система встановлена в туалетах. Воно й не дивно, адже повітря, що обтікає фюзеляж авіалайнера під час польоту, — то просто ідеальна швидкісна струмина. Вона присутня завжди, не вимагає додаткових затрат енергії і надзвичайно потужна. Хоча «потужна» — то дуже хирлява характеристика як для струменя повітря зі швидкістю 950 км/год. З таким потоком можна висмоктати слона через отвір розміром з віконну кватирку. Звісно, у літаках встановлені усілякі редуктори і запобіжники, та все ж…

Отож увага, добродії! Заклинаю вас, ніколи — я підкреслюю, ніколи! — не натискайте кнопку зливу води, сидячи на унітазі в літаку.

Після двадцятичотирьохденного поневіряння Мексикою та поїдання всього, що траплялось під руку, мій шлунок надумав виявити ознаки непокори. Не те щоб він дав повний збій чи почав баламутитися, як Пугачов під Москвою, просто я різко забажав відправитися на побачення з чашею для роздумів і хвацьким залпом скинути увесь той місячний баласт з кишечника. І сталося це саме в літаку — симпатичному біленькому «Airbus A320» під час польоту до Мехіко.

Не буду мучити вас нудними і не вельми естетичними подробицями, скажу хіба, що я успішно добувся до гальюна в хвостовій частині салону, зняв штанці і всівся. Потім зробив усе що треба, і, сидячи на місці та не очікуючи ніякої витівки, спокійнісінько гахнув по кнопці «Toilet flush[134]»…

Наступні кілька хвилин я відчайдушно боровся за своє життя…

Панове, мені ніколи в житті не робили клізми, але я нутром зрозумів, що клізма — то лише безбарвна тінь порівняно з тим, що я тоді відчув у себе під п’ятою точкою…

О, боги, у мене навіть зараз усе внизу зіщулюється при згадці про тодішні відчуття. Мене засмоктало так, що з-над унітазу, певне, стриміли самі ноги та вуха. Я вкрився холодним потом, до неможливого напружив прес і вперся руками в стінки туалету, намагаючись врятувати себе, а піді мною, гучніше за авіаційні двигуни, стугоніла ненаситна ежекторна вирва. Якоїсь миті я був певен, що коли розслаблюсь хоч на півсекунди, то все, що нижче легенів, висмокче до чортів. Нарешті я напнувся, піднатужився, підперся ногами об стіни туалету, підіпхнув себе ззаду руками і з гучним «ч-ш-ш-шпок!» відірвав свою попу від обідка філософської чаші. При цьому за інерцією подався вперед, ледь не виваливши головою хисткі двері.

Блідий і переляканий до смерті повернувся на своє місце, пристебнувся, і більше не смикався з місця до самого приземлення.

* * *

Мексиканська столиця зустріла мене мирною теплінню та одвічним смогом. Після м’якої посадки, петляючи заплутаними гілками метро, я доїхав від аеропорту до хостелу, а потім до пізнього вечора безцільно тинявся околицями столичного Зокало.

…Я люблю аеропорти (міланський Лінате не беремо до уваги). Щось у них є виняткового і знадливого, чого не спізнати в жодних інших будівлях. Люди, які потрапляють всередину, відразу відчувають себе трішечки вищими, наче більш значущими від тих, хто залишається ззовні стін аеропорту, адже за кількадесят хвилин вони з колосальною стрімкістю піднесуться високо в повітря, набагато вище хмар, а за кілька годин — питимуть каву за тисячі кілометрів звідсіля. Ніхто з тих, хто знаходиться