Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

— Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.

— Хто ж про це думає!

— Кожен, хто знає свої громадянські обов’язки, — суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу. — Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?

Солдат здивовано подивився на нього.

— Але ж це зовсім інша річ. Свідки — не зброя!

— Я цього й не сказав. Це було лише порівняння. Ну, то як же тепер? У вас є свідки?

— Оцей мій приятель і його дама.

Реєстратор незадоволено глипнув на Гребера. Йому не сподобалося, що все влаштовано так просто.

— У вас є документи? — з надією спитав він у Гребера.

— Так, ми й самі хочемо розписатись.

Реєстратор щось буркнув і взяв папери. Він записав прізвища Гребера й Елізабет в реєстраційну книгу.

— Розпишіться ось тут.

Всі четверо поставили свої підписи.

— Вітаю вас від імені фюрера, — холодно сказав реєстратор солдатові та його дружині. Потім повернувся до Гребера.

— А ваші свідки?

— Тут. — Гребер показав на обох.

Реєстратор похитав головою.

— Я можу взяти лише одного з них, — заявив він.

— Чому? Адже ви взяли нас обох.

— Ви ж були ще не одружені. А ці двоє тепер — сім’я. Свідками можуть бути лише двоє чужих людей. Дружина для цього не підходить.

Гребер не знав, чи службовець чинить справедливо, чи лише шукає причіпку.

— А тут немає кого-небудь, хто б нам допоміг? — запитав Гребер. — Може, хтось із ваших співробітників?

— Я тут не для того, щоб займатися такими справами, — відповів реєстратор з прихованою радістю. — Якщо у вас немає свідків, ви не зможете розписатись.

Гребер оглянувся.

— Що вам потрібно? — поцікавився літній чоловік, що саме увійшов і все чув. — Свідок? Беріть мене.

Він став коло Елізабет. Службовець холодно запитав у нього:

— У вас є документи?

— Звичайно. — Чоловік дістав з кишені паспорт і недбало кинув його на стіл.

Реєстратор розкрив паспорт, потім підхопився на ноги:

І крикнув:

— Хайль Гітлер, пане оберштурмбанфюрер!

— Хайль Гітлер, — недбало відповів оберштурмбанфюрер. — І більше не влаштовуйте тут театру, зрозуміли? Чого де вам раптом здумалося поводитись отак із солдатами?

— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер! Прошу, коли наша ласка, розпишіться ось тут.

Гребер побачив, що його другим свідком став оберштурмбанфюрер СС Гільдебрандт. Першим був сапер Клотц. Гільдебрандт потиснув руки Елізабет і Греберу, потім Клотцу та його дружині.

Реєстратор дістав із-за гімнастичних канатів, схожих на зашморги, два примірники Гітлерової книги «Mein Kampf».

— Подарунок держави, — кисло пояснив він і подивився вслід Гільдебрандту. — В цивільному, — проказав. — Звідки я можу знати?

Вони пройшли повз шкіряного коня для стрибків і бруси до виходу.

— Тобі коли назад? — спитав Гребер сапера.

— Завтра. — Клотц підморгнув. — Ми вже давно мріяли одружитися. Навіщо дарувати щось державі? Якщо встигну, то хоч Марія буде забезпечена. Чи ти іншої думки?

— Чому ж!

Клотц відстібнув свого ранця.

— Ти мене виручив, друже. У мене є справжній сервелат. Поласуйте й ви! Мовчи, я з села, в мене є цього добра. Я, власне, хотів пригостити реєстратора. Подумати тільки, оте лайно!

— Ні в якому разі! — Гребер узяв сервелат. — А ти візьми оцю книжку. На жаль, у мене немає нічого іншого.

— Але ж, друже, я й сам одержав таку.

— Це байдуже. Матимеш дві. Одну віддаси дружині.

Клотц покрутив у руках «Mein Kampf».

— Гарна оправа, — мовив він. — Тобі вона справді не потрібна?

— Ні, не потрібна. Вдома в нас є така книжка в шкіряній оправі зі срібними замками.

— Тоді, звичайно, інша справа. Ну, то хай вам щастить!

— Тобі теж.

Гребер наздогнав Елізабет.

— Я навмисне нічого не сказав Альфонсу Біндінгу, щоб він не напросився до нас у свідки, — пояснив він. — Не хотілося, щоб поряд з нашими прізвищами стояло крайсляйтерове. Тепер замість нього маємо якогось штурмбанфюрера СС. От що виходить з добрих намірів!

Елізабет засміялась.

— Зате «біблію руху» ти виміняв на сервелат! Це компенсація.

Вони перейшли базарну площу. Пам’ятник Бісмарка, від якого зосталися самі ступні, тепер був знову відновлений. Над церквою святої Марії кружляли голуби. Гребер подивився на Елізабет. «Я, власне, маю бути дуже щасливий», — подумав він. Але в нього було не таке відчуття, як він сподівався.

Вони лежали на лісовій галявині за містом. Дерева повивав фіолетовий серпанок. Кругом цвіли примули і фіалки. Повівав легенький вітерець. Раптом Елізабет підвелася й сіла.

— Що там таке? Ліс має якийсь чарівний вигляд. Чи, може, це мені сниться? Дерева немовби одягнені в срібло. Тобі теж так здається?

Гребер кивнув:

— На них наче срібний дощик.

— Що то таке?

— Станіоль. Або вузенькі стрічки тоненького алюмінію. Наче позлітка, в яку загортають шоколад.

— Атож. На всіх деревах! Звідки це?

— Літаки скидають його цілими в’язками. Це порушує радіозв’язок. По-моєму, тоді неможливо встановити місце перебування літака. Чи щось таке. Повільно опускаючись на землю, тоненькі смужки станіолю поглинають радіохвилі або перешкоджають їхньому поширенню.

— Жаль, — сказала Елізабет. — Здається, що в лісі самі різдв’яні ялинки. А це знову війна. Я гадала, ми нарешті втекли від неї.

Елізабет з Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе якесь примарне срібло, і будило спогади про дитинство та різдв’яне свято.

Елізабет пригорнулася до Гребера.

— Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вникатимемо в його суть.

— Гаразд. — Гребер дістав з кишені шинелі Польманову книжку. — У нас немає змоги поїхати у весільну подорож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом з краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди І все надолужимо.

— Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?

Гребер розкрив книжку.

— Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про це в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони маскували світло. Швейцарія повинна виконувати цей ультиматум.

— Чому?

— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли видно освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось чому.

— Отже, і цьому кінець.

— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точнісінько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них. ми так не могли б сказати.

— Про