Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

одним, поки зрештою доходить до тієї дивовижної, але, по суті, нестерпної внутрішньої суперечности, від якої відштовхувався Ульріх: що різниця між добром і злом втрачає будь-яке значення порівняно з тією втіхою від чистої, глибокої й щирої поведінки, яку, втіху, викрешують, мов іскру, і дозволені, й недозволені дії. Атож, хто поцікавиться станом справ неупереджено, той, мабуть, виявить, що заборонна частина моралі на-ладована цією напругою дужче, ніж вимогова. Водночас здається досить природним те, що певних вчинків, які називають «негожими», не можна або, коли вже їх усе ж таки скоєно, то принаймні не слід було скоювати, — наприклад, привласнювати чужу власність чи віддаватися розпусті, тоді як про відповідні моральні традиції — у цьому випадку, отже, щиро, від усієї душі дарувати або з радістю умертвляти тлінну плоть — люди вже майже позабували, а там, де їх іще дотримуються, то це роблять дурні, диваки й хирляві взірці чеснот. І ось у такій ситуації, коли чеснота немічна, а моральна поведінка полягає переважно в обмеженні аморальної, ця друга цілком може видатися не лише самобутнішою й активнішою, ніж перша, але просто-таки моральнішою, якщо можна скористатися цим словом не в контексті права й закону, а як мірило всієї пристрасти, яку взагалі ще викликають питання совісти. Та чи буває що-небудь суперечливіше, ніж потай підтримувати зло, тому що останніми рештками душі, які в тебе ще збереглися, шукаєш добра?!

Цієї суперечности Ульріх ще ніколи не відчував так глибоко, як тієї миті, коли висхідна дуга, якою розвивалися його роздуми, повернула його, опустившись, знов до Агати. Її природжена готовність виявитися — коли ще раз скористатися цими досить неточними словами — по-доброму злою, що знайшло своє вагоме втілення у втручанні до батькового заповіту, завдавало образи такій самій його природженій готовності, яка в нього набула форми звичайних розмислів, можна сказати, форми просто-таки духівничого захоплення дияволом, тоді як сам він міг не лише жити як попало, але й свідомо не хотів, щоб йому в цьому заважали. Задоволено, але водночас із сумом і іронічною виразністю констатувавши, що все його теоретизування про зло зводиться, по суті, до того, що найдужче йому хочеться захищати все злостиве від злостивих людей, які за нього беруться, він раптом відчув потребу в добрі — так людина, що марно блукала на чужині, уявляє собі, як колись повернеться додому, в рідне село, й відразу вирушить до криниці напитися джерельної води. Та якби йому не спало на думку це порівняння, то він, мабуть, завважив би, що всі його спроби уявити Аґату людиною, з морального погляду, сказати б, неоднозначною, людиною, яких щедро приводить на світ сучасність, були тільки приводом захистися від перспективи, яка лякала його куди більше. Адже сестрина поведінка, якщо подумати тверезо, заслуговувала на осуд, вона вводила, хоч як дивно, в дурманно-чарівливу спокусу, досить було тільки дозволити помріяти й собі; бо тоді все суперечливе й неоднозначне зникало, й поставало враження пристрасної, переконливої доброти, яка закликала до дії і на тлі своїх немічних буденних форм легко могла прибрати вигляду якої-небудь прадавньої вади.

Ульріх не давав своїм почуттям так легко злітати вгору, а щоб це сталося саме тоді, коли він писав листа, — то й поготів; тож він повернув свої роздуми в загальне русло. Вони лишилися б незавершеними, якби йому не спало на думку, як часто й легко за його часів бажання мати який-небудь обов’язок, що випливало з усієї повноти буття, приводило до того, що з наявних під рукою окремих чеснот підхоплювали то ту, то ту й робили її головним об’єктом галасливого пошанування. Чесноти національні, християнські, гуманістичні чергувалися: то високоякісна сталь, то доброта; то особистість, а то спільнота; сьогодні десята частка секунди, а напередодні — історична незворушність. Переміна настрою в суспільному житті ґрунтується, по суті, на тому, що люди міняють свої уявлення про такі важливі речі. Але це завжди лишало Ульріха байдужим і призводило тільки до того, що він почувався чужим. Та й тепер він сприймав це лиш як доповнення до загальної картини, бо тільки неповне розуміння наштовхує на думку, нібито неможливість витлумачити життя з морального погляду, яка виникла на стадії надто глибоких ускладнень, пощастить подолати за допомогою одного з тих тлумачень, які в тій неможливості й криються. Такі спроби нагадують просто рухи хворої людини, коли вона неспокійно змінює позу, тоді як параліч, що приковує її до ліжка, нестримно проґресує. Ульріх не мав сумніву, що стан, в якому з’являються такі спроби, неминучий, і означає він стадію, від якої в розвитку кожної цивілізації починається зворотний процес, оскільки досі ще жодна з них не спромоглася втрачену внутрішню напругу замінити якою-небудь новою. Не мав Ульріх сумніву й у тому, що будь-яку мораль прийдешнього очікує те саме, що сталося з усіма моралями минулого. Бо моральна виснага відбувається поза сферою заповідей та їхнього дотримання, вона не залежить від їхніх відмінностей, зовнішня суворість на неї впливу не має, вона — цілковито внутрішній процес, рівнозначний втраті сенсу всіх дій і віри в одностайну відповідальність за них.

І таким побитом думки в Ульріха, хоч сам він цього наміру й не мав, знов повернулися до тієї ідеї, яку він, звертаючись до графа Ляйнсдорфа, іронічно назвав «ґенеральним секретаріатом точности й душі»; він і взагалі ніколи не заводив мови про це інакше, ніж збитошно й жартома, але тепер зрозумів, що, відколи й виріс, поводився не інакше, ніж якби такий «ґенеральний секретаріат» і справді можна було створити. Очевидно, міг би він сказати собі на власний захист, кожна розважлива людина носить у собі таку ідею порядку, достоту як ото дорослі носять під одягом образок, що його в дитинстві їм почепила на груди мати, і цей образ порядку, який ніхто не важиться ані сприймати серйозно, ані скинути з себе, може мати вигляд приблизно такий: з одного боку — невиразне віддзеркалення туги за законом праведного життя, законом природним і залізним, таким, що не допускає винятків і враховує будь-які заперечення, законом, що розслаблює, як хміль, і протвережує, як істина; але з другого боку, в тому образі відбивається переконаність, що на власні очі такого закону ніколи не побачиш, власними думками до нього ніколи не дійдеш, що домогтися його виконання можна не проповідями й владною рукою когось одного, а лише зусиллями всіх, якщо це не химера взагалі.

Хвилю Ульріх повагався. Він був, поза всяким сумнівом, чоловік віруючий, який просто ні в що не вірив. Його надзвичайній відданості науці