Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Аж ось вийшла нова пара й почала битись так завзято, що знову привернула увагу глядачів. Вони нападали й захищались гнучко й граційно, так спокійно й могутньо, з такою певністю сил, з такою стриманістю в рухах, поправністю в способах і з таким чуттям міри в усьому, що нетямуща юрба захопилась і зачарувалась.

Їхня спокійна жвавість, їхня обережна спритність, їхні швидкі, але такі розраховані рухи, що здавались повільними, вбирали й полонили очі самим чаром довершеності. Публіка почувала, що бачить щось прекрасне й рідкісне, що два великі артисти свого мистецтва хочуть показати їй усе своє вміння, всю свою хитрість, осліпити своєю перевіреною на досвіді наукою, вразити гнучкістю свого тіла.

Ніхто вже не розмовляв, — так усі на них задивились. А коли вони потиснули один одному руку після останнього вдару, залунали крики: «Слава!». Тупотіли ногами, ревли. Всі знали їхні імена: Сержан та Равіньяк.

Від збудження хотілось сперечатись. Чоловіки визивно переглядались. Одна посмішка могла б викликати спірку. Ті, що ніколи рапіри в руках не тримали, робили ціпками напади й оборону.

Але юрба потроху пробивалась нагору вузькими сходами. Хотілось випити, нарешті. Яке ж обурення було, коли довідались, що танцівники геть спорожнили буфет та й пішли собі, заявивши, що нечесно турбувати двісті душ і нічого їм не показати.

Не лишилось ні тістечка, ні краплі шампанського, наливки чи пива, ні цукерки, ні овочу, нічого, нічогісінько. Все пограбували, спустошили, знищили.

Заходилися розпитувати слуг, ті прибрали сумного вигляду, а самі ледве стримували сміх. «Дами гнівалися більше за чоловіків, — запевняли вони, — і так їли та пили, що й захворіти можна». Здавалось, ніби слухаєш розповідь самовидців про сплюндрування міста під час ворожого нападу.

Треба було розходитись. Добродії шкодували за двадцятьма франками пожертви; їх обурювало, що частина запрошених побенкетувала, нічого не заплативши.

Дами-патронеси зібрали понад три тисячі франків. Після оплати видатків сиротам шостої округи лишилось двісті двадцять франків.

Дю Руа, що проводив родину Вальтерів, чекав свого ландо. По дорозі він сидів проти патронеси й знову спіймав на собі її пестливий, раптовий і ніби стурбований погляд. Він гадав: «Чорт, здається, вона закохалась» і посміхався на думку, що справді йому в жінок щастить, бо пані де Марель, відколи кохання їхнє поновилось, любила його, здавалось, шалено.

Додому він вернувся радісною ходою.

Мадлена чекала його у вітальні.

— У мене новини, — сказала вона. — Становище в Марокко ускладнюється. Франція, мабуть, вирядить туди військо через кілька місяців. У всякому разі, цим можна скористуватись, щоб скинути міністерство, а Лярош при цій нагоді захопить портфель міністра закордонних справ.

Дю Руа, щоб подратувати дружину, прикинувся, що аж ніяк не вірить. Не такі вже там йолопи сидять, щоб повторювати туніську дурницю.

Але вона нетерпляче знизала плечима.

— Кажуть же тобі, що так! Кажу, що так! Ти не розумієш, виходить, що для них це величезна грошова справа. Тепер, мій любий, коли спостерігаєш політичну гру, треба казати не «шукайте жінку», а «шукайте вигоди».

Він зневажливо буркнув: «Чи ба!», щоб її розізлити.

Вона обурилась.

— Ну, ґава ж ти, як і Форестьє.

Вона хотіла дошкулити йому й сподівалась гніву. Але він посміхнувся й відповів:

— Як той рогоносець Форестьє?

Вона вражено прошепотіла:

— О Жорж!

Він провадив недбало й глузливо:

— Ну що ж? Хіба не ти сама мені призналась тоді ввечері, що Форестьє мав роги? — І додав: — Бідолаха! — з глибоким жалем у голосі.

Мадлена відвернулась від нього, не вважаючи за потрібне відповідати. Потім, помовчавши хвилинку, промовила:

— У вівторок у нас будуть гості — пані Лярош-Матьє прийде на обід з віконтесою де Персемюр. Може, ти запросиш Ріваля та Норбера де Варена? А я сходжу до паній Вальтер та де Марель. Може, прийде й пані Рісолен.

З якогось часу вона, користуючись політичним впливом свого чоловіка, нав’язувала знайомство, щоб скупчити коло себе, по волі чи неволі, жінок сенаторів та депутатів, що потребували підтримки від «Французького життя».

Дю Руа відповів:

— Гаразд, Ріваля та Норбера я покличу.

Він був вдоволений і руки потирав: тепер він має чим дошкулити дружині та заспокоїти невиразну злосливість, неясні та гризущі ревнощі, що зародились у нім після їхньої прогулянки в Лісі. Тепер, коли говоритиме про Форестьє, завжди називатиме його рогоносцем. Він добре знав, що Мадлена врешті-решт оскаженіє. І разів з десять увечері вхитрився з добродушною іронією згадати «того рогоносця Форестьє».

Він не гнівався вже на мертвого; він мстився за нього.

Дружина його вдавала, що не чує, й сиділа проти нього, байдуже посміхаючись.

Другого дня, коли вона мала йти до пані Вальтер із запрошенням, йому схотілось побувати там перед нею, щоб застати патронесу саму й побачити, чи справді вона в нього закохана. Це його тішило й лестило йому. До того ж… чому й ні… коли можна.

Він з’явився на бульварі Мальзерб о другій годині. Його провели до вітальні. Він сів.

Пані Вальтер вийшла й простягла йому руку в щасливому пориві.

— Який добрий вітер вас заніс?

— Не вітер, а бажання побачити вас. Якась сила привела мене до вас, не знаю чому, справи до вас не мав жодної. Прийшов, та й усе, і даруйте мені цю ранкову візиту та щиру мову.

Казав це чемно й жартівливо, з усмішкою на устах і поважністю в голосі.

Вона здивувалась, почервоніла трохи й пробурмотіла:

— Та… справді… нічого не розумію… мені дивно…

Він додав:

— Я вам освідчуюсь, тільки з веселим виглядом, щоб вас не налякати.

Вони сіли поруч. Вона хотіла обернути все на жарт.

— Так це… серйозне освідчення?

— Звичайно! Давно вже хотів я освідчитись вам, навіть дуже давно. Але не наважувався. Кажуть, ви така сувора, неприступна…

Вона вже опанувала себе. Відповіла:

— Чому ви саме зібрались сьогодні?

— Не знаю.

Потім він знизив голос:

— А певніш тому, що відучора тільки про вас і думаю.

Вона зненацька зблідла й пробурмотіла:

— Ну, годі пустувати, поговоримо про що інше.

Тоді він упав навколішки, і так раптово, що вона злякалась. Вона хотіла підвестися; він силоміць тримав її на стільці, оповивши руками за стан, і пристрасно приказував:

— Так, тому правда, що божевільно кохаю вас, давно вже. Не відповідайте мені. Що ж поробиш, збожеволів я! Люблю вас… О, коли б ви знали, як люблю!

Вона задихалась, хотіла говорити, а не могла вимовити й слова. Відпихала його руками, схопивши за волосся, щоб одвести від себе ці уста, що наближалися до її вуст. І швидко повертала голову туди й сюди, заплющивши очі,