Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

Отож не хто як цей Квек втяг Майкла крізь ілюмінатор до каюти Дега Доутрі й став чекати, поки той добродій сам увійде кружним шляхом — дверима. А Майкл, швидко озирнувшись по каюті, обнюхав койку, тицьнувся під неї, пересвідчився, що Джеррі тут нема, і звернув увагу на Квека.

Квек спробував придобритись до собаки й щось улесливо цвіркнув, але Майкл тільки загарчав на цього чорношкірого, що насмів був торкнути його руками — такий дотик Майкла було привчено вважати за нечистий, — а тепер важився ще й звертатись до нього, хто знався тільки з білими богами.

Квек на те дурнувато захихотів і рушив був до дверей, щоб негайно їх відчинити, коли прийде пан. Та щойно він підняв ногу, Майкл метнувся до неї. Квек одразу поставив ногу, і Майкл угамувався, однак не спускав з тубільця очей. Що знав він про цього чужого чорношкірого, крім того, що це чорношкірий, а всіх чорношкірих, коли нема поблизу білого пана, треба пильнувати? Квек помаленьку посунув ногу по підлозі до дверей, однак Майкл знав ті хитрощі й ураз припинив їх, наїжачившись і загарчавши.

Саме на ту картину нагодився Доутрі і, милуючись Майклом при ясному електричному світлі, збагнув відразу, що тут діється.

— Квеку, ходи твій нога мало-мало, — наказав він, аби впевнитись.

Боязкий погляд, що його Квек кинув на Майкла, був досить переконливий, проте стюард наполягав далі. Квек нерішуче послухався, та щойно зрушив ногу на дюйм, як Майкл шарпнувся до неї. Нога скам’яніла, а Майкл грізно обійшов тубільця півколом.

— Що, прибив тебе як цвяхом, еге? — засміявся вдоволено Доутрі. — Добрий пес, вивчений, далебі… Агов, Квеку, ходи неси два пляшка пиво з льодовник, — наказав він щонайвладні-шим тоном.

Квек звів на пана благальні очі, але не ворухнувся навіть тоді, коли пан повторив наказ іще сердитіше.

— Далебі, коли ти нема неси пиво хутко-хутко, я всиплю твій бубни по зав’язку! — гримнув стюард. — Коли ти нема неси пиво зараз, я кидай твій на берег, ти гуляй острів Короля Вільгельма!

— Я не можна, — боязко промимривКвек. — Собака диви свій око на мій нога дуже-дуже. Я не хочеш собака кай-кай мій нога.

— Ти бійся собака? — спитав хазяїн.

— Далебі, я бійся собака дуже-дуже.

Доутрі був у захваті. Однак йому після прогулянки на берег хотілося пива, і він не став більш розтягувати тієї сцени.

— Агов, песику! — звернувся він до Майкла. — Цей хлопець він гаразд. Утямив? Він гаразд.

Майкл закрутив куцим хвостиком і прищулив вуха, показуючи, що намагається зрозуміти. А коли стюард поплескав чорношкірого по плечу, — підійшов ближче й обнюхав обидві ноги, що їх не пускав зрушитися з місця.

— Ходи, ходи! — наказав Доутрі Квекові. — Ходи помалу-малу, — застеріг він, хоч у тому навряд чи була потреба.

Майкл наїжачився, однак дозволив Квекові ступити перший нерішучий крок. За другим кроком він запитливо озирнувся на Доутрі.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його стюард. — Цей хлопець — мій. Він хороший.

Майкл порозуміло усміхнувся очима, зразу байдуже відвернувся й став обнюхувати відчинену скриньку на підлозі, повну плиток черепахового рогу, пилочок та шмергельного паперу.

— А тепер, — поважно мовив Доутрі, уже відхилившись на бильце крісла, з пляшкою в руці, і підставляючи Квекові ногу розшнурувати черевика, — а тепер, пане песику, треба вам добрати назвисько, гідне вашої породи й моєї кмітливої голови.

РОЗДІЛ IV

Ірландські тер’єри, коли доростуть, відзначаються не тільки безстрашністю, вірністю та любов’ю до хазяїна, а ще й розважністю, самовладанням і стриманістю, їх не так легко роздратувати до нестями, у запалі найлютішої гризні вони можуть розчути хазяїнів оклик і скоритись йому; і ніколи з ними не буває істерики, як із фокстер’єрами.

У Майклові не було й сліду істеричності, хоча він і вдався куди збудливіший і запальніший за свого рідного брата Джеррі, а вже їхні батько й мати були. супроти нього статечним старим подружжям. І великим Майкл був куди грайливіший та невгамовніший за Джеррі. Кипучий дух його завжди готовий був вихлюпнутись через вінця, тільки-но зачепи, а в грі він міг перепустувати й щеня, як і показав згодом. Коротше кажучи, Майкл мав веселу й щиру душу.

Слова «душа» вжито тут цілком свідомо. Хоч би що ми називали людською душею — сприйнятливий дух, індивідуальність, особистість, свідомість — усі ці нематеріальні якості, безперечно, властиві були й Майклові. Його душа мала всі риси людської й різнилась від неї хіба ступенем розвитку. Він знав любов, смуток, радість, гнів, гордість, сором, почуття гумору. Три найголовніші властивості людської душі — пам’ять, воля й розуміння; і Майкл був наділений ними всіма.

Так само, як і людина, він сприймав зовнішній світ п’ятьма чуттями. Як і в людини, те сприйняття в нього випилялось у формі відчуттів. А відчуття часом породжували в ньому, як і в людях, емоції. Навіть більше — як і люди, він мав уявлення, а з уявлень у його мозку складались узагальнення — звісно, не такі широкі, глибокі й складні, як людські, та все ж справжні узагальнення.

Можливо, щоб не так уже принижувати людину ототожненням найвищих її ознак із собачими, слід усе ж припустити, що відчуття у Майкла були не такі гострі, як людські — приміром, укол голкою в лапу був би йому не такий дошкульний, як нам укол у долоню. Так само доведеться припустити, що думки, які зроджувались у нього в голові, були невиразніші, млистіші, ніж людські думки. Далі треба визнати, що Майкл ніколи, навіть за мільйон життів, не спромігся б довести жодної з Евклідових теорем чи розв’язати квадратового рівняння. Однак він знав напевне, що три кістки — це більше, ніж дві кістки і що десять собак становлять зграю куди грізнішу, ніж два собаки.

Але на одне припущення ми ніяк не можемо погодитись, а саме — ніби Майкл не вмів любити так само віддано, щиро, некорисливе, шалено й жертовно, як люблять люди. Він умів так любити — бо така натура в усіх собак.

Майкл любив капітана Келлара дужче за власне життя. Як Джеррі за свого Шкіпера, Майкл не завагався б віддати життя за Келлара. І коли з часом капітан Келлар, як і плантація Ме-ріндж та всі Соломонові острови, остаточно запав у його уявленні в цілковите небуття, йому судилося так само безоглядно полюбити оцього шестиквартового стюарда, що вмів так добре ладнати із собаками й так знадливо цмокати губами. Квека — ні, бо Квек був чорношкірий. Квека він просто терпів як